<< Главная страница

ОДДАВАЛИ КАТРЮ



Категории Григiр Тютюнник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Пiзньоï осенi, як листя в садах уже опало й зосталося тiльки на бузку та на вершечках тополь, a далеко над голими полями часом засинювало хмари, мов на снiг, до хутiрського лавочника Степана Безверхого приïхала з Донбасу наймолодша з трьох дочок Катря й оголосила, що виходить замiж. Катря пробула в Донбасi десь iз пiвроку — працювала в шахтарськiй ïдальнi чи то буфетницею, чи то офiцiанткою, — отже, нiхто в хуторi, де все i про всiх знають, не сподiвався, щоб вона отак швидко знайшла собi пару. Батькiв та доччина звiстка не дуже втiшила, проте й не засмутила вкрай, бо пiдхожих женихiв серед хутiрських хлоп¬цiв було нерясно, a Катрi повернуло вже на третiй десяток – як не шкода, a оддавати ж колись треба. Розпитували тiльки, коли та де буде весiлля, ким працює майбутнiй зять та який вiн iз себе. Катря втомлено вiдповiдала, що весiлля бажано було 6 справити наступноï недiлi тут, на хуторi, бо тут ïй веселiше буде — серед своïх як-не-як, що обранець ïï працює на шахтi iнженером-економiстом, a про те, який вiн iз себе, сказала: — Приïде, — йому шахта дає Волгу на два днi, — самi поба¬чите. Менi подобається. A вам... Вам же, тату й мамо, з ним не жити. Лагiдненько сказала, одначе з такою недiвочою печаллю в очах, що батьки зрозумiли: який би той хлопець не був, a розраювати дочку чи зволiкати з весiллям не слiд... Катрю поклали спати у свiтлицi на ïï ще дiвоцькому лiжку з горою подушок — мало не врiвнi з мальованим килимом на стiнi. На тому килимi зi староï баєвоï ковдри заïжджий маляр утнув сине кругле озеро, двох довгошиïх лебедiв, що цiлувалися дзьобами, i все те обсадив великими червоними й жовтими квiтками — теж круглими. У свiтлицi було чисто й затишно, як буває тiльки в хатах, де не сини, a дочки. На стiнах, запнутi рушниками, висiли портрети всiх трьох Степанових дiвчат — тонколиких, кучерявих, з трошки наполоханими очима: видно, що фотографува¬лися уперше в життi. Вони були схожi одна на одну, як близнюки, може, тому, що фотограф-портретист iз Полтави пiдмалював ïхнi брови усiм однаково — рiвно. Катря блукала поглядом од портрета до портрета, замрiяно усмiхалася, тодi сказала до батька й матерi, що рядочком сидiли на лавi проти лiжка й журно дивилися на дочку: - Вiн нiчого. Тiльки строгий i неговiркий. Ви, як вiн приïде, не дуже з ним розбалакуйте, бо ще щось не так скажете... Це я прошу. Степан на те промовчав, тiльки метушливiше, нiж завжди, обмацав кишенi, шукаючи цигарок, а Степаниха сказала ти¬хо: - Та що ж ми — вороги своïй дитинi? Якось догодимо. Коли дочка задрiмала, старi тихо вийшли в хатину й по¬сiдали на теплiй лежанцi так само рядочком, як сидiли в свiтлицi. Довго мовчали. Степаниха зiтхала, а Степан курив. Тодi сказав: — Видно ж i штука! - Та вже який трапився, — сумно одказала Степаниха. Свiтла не вмикали. Степаниха навпомацки послала по¬стiть — собi на залiзному лiжку, що горiло у вiйну, проте ще держалося, чоловiковi — на лежанцi; Степан тим часом пiшов до корови, укинув у ясла оберемочок сiна, щось бурмочучи сердито, тодi нi з сього нi з того увiрвав корову навиль¬ником по боку i сказав сердито: — Повернись, стерво с-собаче! — I враз йому одлягло од серця, стало шкода i корови, i жiнки, що все вмiла терпiти й нiколи не сварилася, а тiльки зiтхала, i дочки — останньоï втiхи своєï. Думалося, приведе у двiр доброго парубка, хазяï¬на молодого, та й житимуть на всьому готовому, для них¬ таки приробленому, а ïм iз жiнкою буде до кого на старостi голову прихилити, бо старшi дочки, теж не дочекавшись сватiв у хату, поïхали шукати свого щастя — одна в Сибiр, по вербовцi, друга на цiлину. Ïхали ненадовго, а зосталися назавжди. Повиходили замiж, обквiтчалися дiтьми, тепер тiль¬ки листи вряди-годи шлють та дописують в кiнцi Досвида¬ния. Цiлуємо вас, папа й мама, сiм'я Андрєєвих. Це старша. А середульша, лагiднiша вдачею: Цiлуємо вас, дорогесенькi таточку й мамочко, сiм'я Євтушенкових. Приïздили якось iз дiтками й чоловiками. Нiчого хлопцi. Моторнi, бала¬кучi, собою непоганi. Онукiв та онучок навезли пiвдвору — щебетунчикiв малих. Дєда, а це як називається?! — Цiп.- А що ним роб¬лять? — Молотять.- Як? — А отако. Бабо, а кому це такий великий чавун картоплi? — Пацi, дитино.- Пацi? А хто це? Порося?! I плещуть у долоньки та пiдстрибують: Паця-паця, паця-паця! Казав зятям: зоставайтеся, хлопцi, тут. Хати вам усiм хутором поспинаємо в одне лiто, садиби колгосп нарiже такi, що садки за два-три роки вижене, як з води; теличку, поросяток дамо на розплiд, на новi хазяйства. А вони: У нас, папаша, там рiднi, там квартири, заробiтки непоганi — чого ж iще? Правильно, звiсно. Хто ж своє рiдне покине або од добра добра шукатиме. Тепер i Катря вилiтає з батькiвського гнiзда. Зо-о-оставайся лавка з товаром, живiть, мамо i3 тату, як знаєте. Ми вам на старостi всi гуртом помагати будемо, а як схочете — до себе заберемо. Спасибi, дiти. От тiльки хто води подасть, як занедужаємо, хто дiда дiдом назове й на плечi хто попроситься, щоб косi повозив, хто бабi дров урубає чи попросить казку розказати, хто садок догляне, щоб не захирiв, а цвiв щовесни, як новенький храм, хто батькову чи материну пiсню заспiває зимовими вечорами? Заберемо. Килину Волохiвську оно забрали дiти. Хата два лiта пусткою стояла, ребрами свiтила, вiкна порайдужнiли, наче ïх дьогтем хтось намастив, садок по саме вiття бур'янами зарiс. Не дворище, а закинута могила, тiльки ïжаки ночами в тих бур'янах хрокали та здичавiлi коти очима свi¬тили. Продати б, але ж хто його купить, як усi в мандри пустилися. А се лiто вернулася Килина. Тут народилася — тут i вмру, — сказала дочцi та зятевi.-Якщо хочете, щоб ма¬ти довше пожила, не руште з мiсця. I знову ожила садиба, садок почистiшав, хата пiдсиненим околом красується, а ïжаки та коти зiйшли геть. Заберемо... Ег-гe! Хiба, може, мертвих. Тодi — однаково. Корова шелестiла сiном, похрумкувала сухими стебельцями та цьвохкала Степана китицею хвоста. Степан уже не сердився на неï, одм'як душею. Ще постояв серед двору, наслухаючи, як розбирається вiтер. Голi дерева в саду не шумiли, а сурмили в осiннi своï сурми. Не спали довго. Перегомонiли з старою про те, що завтра треба покликати колiя та заколоти кабана раненько, щоб до вечора вже й з ковбасками впоратися, бо до суботи лишилося три днi, а холодцю можна буде i в четвер наварити; олiï вирiшили не бити, а обмiнити в олiйницi, щоб швидше; борош¬но ж було своє. Степаниха прикидала, кого покличе кухарити, а Степан розмiрковував уголос, скiльки треба буде самогонки, якщо запросити на весiлля усiх родичiв i хуторян: — Андрушко вигнав сьогоднi два бутлi. Давав куштувати, так добра, в ложцi горить i додолу скапує — горить. Скажу, щоб придержав. Завтра Мотря Решiткiвська гамурдiтиме, то вже ж не пошкодує на таке дiло. То й Федiр, брат, без своєï не живе. А ще в лавцi вiзьму ящик, бо це ж, мабуть, i свати приïдуть. Так за клопотами забулася й журба. - Словом, якось одбудемо, — сказав Степан, позiхаючи, i незабаром заснув, а Степаниха ще довго ворочалася, зiтхала, тихенько схлипувала й задрiмала десь аж перед першими пiвнями. - Як же, дочко, весiлля справлятимемо? — спитав уранцi Степан, розбираючи вже внесеного в хатину кабана. — По¬ старому чи по-новому? Катря одною рукою допомагала матерi поратися коло пе¬чi, а другою притримувала нижче грудей кiнцi великоï квiт¬частоï хустки. В цiй хустцi, давнiй, ще бабинiй, береженiй на днi скринi як найдорожчий скарб, що кожноï осенi перекладався горiховим листям вiд молi та задля пахощiв, Катря була схожа на гарненьке ображене дитя з великими очима, повними дорослого смутку. — По-новому, татку. Посидять люди, погуляють та й розiй¬дуться. - А може 6, i дружок поводила та присогласила людей на свайбу, хоч би родичiв де ближчих? — несмiливо запитала Сте¬паниха. - Якi там дружки, мамо, — усмiхнулася Катря.-Та й хто тут з моïх однолiткiв зостався... — Хоч фату ж надiнеш? - Надiну, як хочете. - I то слава Богу, — зрадiла Степаниха. - Тепер така мода пiшла, що по-нашому вже нiчого не роблять, — докинув колiй Кузьма Бiлокобильський, прискалю¬ючи єдине своє око. Вiн краяв сало на широкi смуги, тодi рiвненько дiлив на шматки, четвертував i, густо посипаючи сiллю, складав у дебелий нiмецький ящик з-пiд мiн. — Тепер так: раз, два — i в дамках! А буває, сьогоднi свайбу одгуляли, а завтра — га-га! — дивись, молоду вже й у родилку одвезли! I Катря почервонiла, низько нахилила голову й вийшла у свiтлицю. А Степаниха сказала сердито: - I таке вже змеле при дитинi, що хай Бог милує й криє. - А що, хiба неправда? — образився Кузьма. Вiн був доб¬рий чоловiк, пiд'юджувати людей не любив, а завжди говорив по щиростi, як думав, тому не зрозумiв, чого на нього розсердилися. — Годi вам, — втрутився Степан. — Подавай, стара, свiжину на стiл та будемо снiдати. Пiсля доброï чарки, випитоï до свiжини, Кузьма розчу¬лився, разiв зо три бажав Катрi, щоб ïй за чоловiком жило¬ся, як з гори котилося, щоб дiтей навела багатенько та не забувала батька з матiр'ю вчужiм, дальокiм краю: Кузь¬мi здавалося, що Донбас за морями десь та за горами ви¬сокими. Катря прилягла бочком на подушки, затулила очi хусткою й заплакала, а Степан, побуряковiлий пiсля склянки перваку, часто заклiпав очима, хутенько зав'язав у вузлик шмат грудини, два куснi сала колiєвi на гостинець i, подякувавши за помiч, вирядив Кузьму за ворота. — А перестала б ти рюмсать! — гримнув на жiнку з порога, помiтивши на ïï щоках червонi од вогню в печi сльози. — Це тобi що — свайба чи похорон?! Степаниха швиденько втерлася й сказала так, наче й не вона тiльки що плакала: — Та вже ж що свайба. Ти зранку надудлився, то тобi й байдуже, а матерi, може, й поплакать хочеться. Степан на те змовчав, бо таки чув у головi джмеликiв, пройшов у свiтлицю, погладив дочку по головi, як колись гладив маленькою, й сказав: — Цить, Кать, цить. Тут, бач, таке дiло: не вiкувать же тобi з батьками. Достань краще менi вдягачку, пiду лавку одчиню, бо вже й так нерано. В лавку Степан прийшов, як нова копiйка: у широкому галiфе цупкого синього сукна, набрижених хромових чоботях та дiжурцi з того ж таки краму, що й галiфе. Ще й тонкими доччиними парфумами пахтiв, бо Катря покропила йому смуше¬вий комiр i манишку. Люди, що товпилися коло лавки, зустрiли Степана чем¬ненькими вiтаннями, а не лайкою, як то бувало завжди, коли лавочник припiзнювався, — знали-бо всi: у чоловiка кло¬поти. - Хлiба набирайте, щоб хватило аж до понедiлка, — оголо¬сив Степан, — бо менi нiколи буде, самi понiмаєте. А ще дочка просила та й ми з старою просимо, щоб приходили у цю недiлю на свайбу. Хуторяни поштиво дякували, розпитували, де буде гульбище та хто молодий. - Надворi посидимо, як година стоятиме, щоб усi вмiсти¬лися. А молодий — главний iнженер на шахтi, — прибрехав Степан, думаючи сам собi, що Волга, якою приïде зять, своє дiло зробить: кому 6 ще дали гнати таку машину за чотириста верств, як не головному iнженеровi... Люди шанобливо кивали головами, тi, що жили ближче до Степана, обiцяли позичити столи, стiльцi та посуд, i всi брали хлiба по багато. Жiнки одразу ж розходилися, а чоловiки терлися бiля при¬лавка, й коли остання молодиця, напташивши повен кошик хлiба та ситра, вийшла, заоскирялася до Степана: — То, може, Кiндратовичу, сьогоднi заради такоï оказiï той, до десяти...- i занишпорили по кишенях, дiстаючи пожмаканi карбованцi, а дехто порпався поза пазухою тiльки задля годить¬ся: мовляв, чого спiшити з-поперед батька в пекло, мо', лавоч¬ник на радощах i свою виставить. Степан i справдi одгорнув геть купку грошей, сказавши: Заберiть, я вгощатиму,- накинув на дверi защiпку й дiстав з-пiд прилавка двi пляшки Столичноï. Пiсля двох пили ще й третю, закусуючи консервами, хлiбом та пряниками, вихваляли усiх Степанових дочок за вро¬ду й за те, що отак ловко зумiли пристроïцця в життi, аж доки Петра Малинюкiвського, великого спiвця хутiрського, не потягло на пiсню. Тодi Степан поклав на прилавок доло¬ню й сказав: — Годi, хлопцi, у мене ще роботи та роботи. Чоловiки, хто заточуючись, а хто ступаючи твердiше, нiж треба, розiйшлися, а Степан зачинив лавку й подався в село запрошувати на весiлля брата Федора, музик та голову колгоспу.(Думка така — телевiзора молодим вiн, звiсно, не подарує, бо не колгоспники, а соломи коровi на пiдстилку чи купку дров колись виписати не вiдмовить). З села Степан повернувся на доброму пiдпитку, i так йому стало шкода Катрi та себе з жiнкою, що вiн аж заплакав. Одначе згадка про те, що оддає дочку не за когось там, а за головного iнженера (повторивши кiлька разiв свою брехеньку, Степан i сам повiрив у неï), заспокоïла його, то вмовк, утер горiлчанi сльози й заснув, як був, — у чоботях, празниковому галiфе та шовковiй сорочцi. У недiлю з самого ранку в Степановому дворi вже вешталися люди — родичi, сусiди, кухарки. Ставили в ряд столи од ворiт аж до садка, майстрували лави з жовтих, добре виструганих дощок, а в хатинi та сiнях усе, навiть долiвка, було заставлене мисками з холодцем, узваром та киселями. У свiтлицi на столi, обставлений свiчками з чистiсiнького воску й уквiтчаний кали¬ною, красувався коровай: на лiжку було розкладено бiле як снiг плаття молодоï, фату, прозоро-матову, як березова гiлка в iнеï, вiнок i новенькi бiлi черевички, ще не вийманi з коробки. Все це привезла Катря. Свiчки на столi тихо горiли, поблимували, як хтось одчиняв дверi до свiтлицi, опливали гарячим воском — в хатi стояв церковний дух. Катря сидiла на покутi, запнута по-жiночому тою ж таки бабиною хусткою, й, не клiпаючи, як телятко на вогонь, дивилася на свiчки. Кухарки, що поралися в хатинi, улучивши хвилинку, коли Степаниха виходила по щось у погрiб чи комору, перешiптувалися мiж собою. — Видно, не дуже солодке замiжжя буде, бо сидить Катря, як iз хреста знята. - Та й молодого ж нема, а йому 6 ще вчора пора приï¬хать... Надворi порядкував Федiр, молодший Степанiв брат, висо¬кий, показний чолов'яга з такими ж, як i в Степана, тугими рум'яними щоками та гострими карими очима, щоправда, по¬тайнiшими, нiж у старшого брата, — може, тому, що Федiр часто прискалював ïх, наче цiлився в когось. — Отой великий стiл посерединi застеляйте найкращою скатертиною, там сидiтимуть молодi й гостi, — командував жiн¬ками Федiр. — А отi два, що по боках, можна й гiршенькими, там посадимо батькiв та родичiв. Далi, для всiх, можна заслать клейонками: не великi пани! Голос у нього був гучний та веселий, парубоцький голос. Жiнки охоче корилися йому, хихотiли, крутилися як дзиҐи й намагалися бути ближче до Федора, а вiн не поминав наймен¬шоï нагоди одну вщипнути, iншу пригорнуть за плечi й шаснути рукою по нап'ятiй грудьми кофтi чи ляснуть нижче поперека. Федорова жiнка, меткенька, чепурна та беручка до роботи, бачила все те, одначе не сердилася на чоловiка, а смiялася разом з усiма й цокотiла: — Федю, ти 6 же й мене хоч раз обняв, як он Гальку, що аж дух молодицi забило! - З тобою я й дома наобнiмаюсь! - Е, дома воно не так приятно! А в темненьких сiнях — то наче чужий! Година стояла, як у бабине лiто. З-за садка крiзь голе вiття жовто сяяло сонце, пахло ще не пiдопрiле, росяне листя; холодне пiсля вранiшнього приморозку, воно лежало попiд кожним деревом пухкими купами, а з поля тягло духом рiль та осiнньоï стернi. Степан як з нiг не зiб'ється: то показує, де що брати, то висилає хлопчакiв по черзi бiгать на хутiр i виглядати, чи не видно од шляху легковоï машини, то ходить навколо столу i, киваючи пальцем та ворушачи губами, вже вкотре пiдраховує, скiльки людей умiститься. Пiд обiд почали сходитися хуторяни, i в кожного пiд по¬лою як не пляшка, то двi, а то й цiла сулiйка. Прийшли й музики з села: Iванушка-скрипаль, у якого верхня щелепа видавалася вперед, а нижня трохи запала, очi в Iванушки були великi, сiрi й дивилися на свiт з довiрливою добротою; Шурко-баянiст i завклубом, бiлочубий сором'язливий хлопець, який зимовими вечорами, коли в клубi не було нiкого, сидiв у порожньому фойє i складав свою музику — в нiй учувалася пiщана пустеля, спекота i тиха журба за домiвкою: Шурко недавно ще служив у Середнiй Азiï; Василь Криво¬бiк — сопiлкар i конюх у лiкарнi, що привiз iз вiйни один¬ єдиний трофей — фабричну сопiлку добрячоï роботи; четвер¬тим музикою був Мишко Мушник, бубнiст i колгоспний шо¬фер, що мiг вибивати на бубнi кийком, лiктями, колiньми, пiдборiддям, головою i вигукувати пiд гопак, червонiючи й витрiщаючи очi: А давай-давай-давайl Гоп-ца! А ца-ца! Музики стиха гомонiли мiж собою, пробували iнструменти, а Iванушка та Шурко настроювали скрипку: Шурко давав но¬ту, ведучи ïï довго, а Iванушка побринькував струнами, то пiдтягуючи ïх, то попускаючи. Потiм для проби програли од¬не колiнце з бiлоруськоï польки, склали iнструменти на ос¬лонi пiд хатою й закурили: Степан звелiв не грати, доки не приïде молодий. До дванадцятоï години люду найшло повен двiр. Чоловiки, бачачи, що весiлля зволiкається, сiли за крайнi од садка столи й почали грати в карти. Усi вони, як один, були в дiжурках, жовтих та чорних шкiряних шапках, галiфе й хромових чоботях. Жiнки цвiли квiтчастими хустками, як макова грядка, а дiтвори аж кишiло — грали в ладки, шастаючи помiж дорослими, як горобчики помiж голубами, поза хатою, поза хлiвом та погрiбником. Але ось вiд крайнiх хат прибiг захеканий хлопчак, Степанiв посланець, i крикнув: - Ïдуть! Ïдуть! Чоловiки швидко зiбрали й заховали карти, попiдводилися й слiдом за дiтворою та жiноцтвом посунули до ворiт. Тут уже стояли четверо хлопцiв iз тих, що не жонатi ще, пересмiювалися та переморгувалися, чекаючи на молодого: вони мали брати могорич i почувалися троки нiяково. Степан крутився коло них i шепотiв то одному, то другому: — Ви ж, хлопцi, дивiться, той... робiть дiло ладком та мирком, щоб не дай Бог бiйки не завели, а якщо як, то я вам своєï цеберку виставлю. - Своєï, дядьку, не iнтересно! - Ти, Кiндратовичу, не мiшай парубкам. Що ж то за свадьба без могорича за молоду? З-за крайнiх хат пiднялася пилюка, ледаченька, осiння; кури, розкинувши крила, метнулися з дороги попiд тини, i Волга на повнiй швидкостi пiдскочила до двору. Натовп принишк, подався вперед, аж ворота затрiщали. З машини вийшло троє: два молодики, з-помiж яких важко було вирiзнити жениха, бо обидва вони були вдягненi однаково гарно – у бiлих нейлонових сорочках з краватками, суворо-урочистих чорних костюмах та новеньких болоньях. Третьою була жiнка, видно, мати молодого — дуже напудрена й з нафарбованими губами. Ач, яка панська сваха у Безверхих... Котрий же з них молодий? — зашушукалися в натовпi, пхаючись один поперед одного та стаючи навшпиньки. — Нi квiтки немає, нiчого... Хлопцi-могоричники також розгубилися: з котрого ж прави¬ти викуп? — Просимо дорогих гостей до двору, — уклонився Федiр i обома руками вказав на хвiртку. Молода! — зронив хтось у тишi, i всi обернулися до ха¬ти. Там на порiжку стояла Катря у бiлому просторому платтi, що приховувало стан, калиново-срiбному вiнку над короною гарно зачесаного волосся й довгiй фатi, яку, немов хвилю туману, тримали на руках дiвчата й молодицi у старовинних вишиваних сорочках та квiтчастих хустках з довгими кити¬цями -рум'янi, усмiхненi, схвильовано-цiкавi, ïм не терпiло¬ся швидше побачити молодого: кому назустрiч вивели таку квiтку? Катря стояла, опустивши руки вподовж тiла, вiд чого ïï вузенькi плечi стали ще вужчi, бiла тонка шия, якоï нiби нiколи не торкався сонячний промiнь, стала ще довша; голо¬ву ледь нахилила i спiдлоба дивилася поверх натовпу туди, на вулицю. Очi ïï сяяли тихим, сором'язливим усмiхом, а губи тремтiли од хвилювання (зроду на неï не дивилося стiльки людей), то прикрила ïх пальцями i не пiшла — по¬пливла до ворiт, як пава. — Отаку кралю викохав Степан, — зашепотiли жiнки. - Дiва непорочна — й квит... - I куди нашi хлопцi дивилися?.. - А що б вона тут робила — до свиней? - Он, он молодий, бач: перший до хвiртки йде!.. Молодий — то був хлопець рокiв двадцяти восьми, з мир¬шавеньким чубчиком, зачесаним на продiл рiдким гребiнцем, трохи чи не нижчий з Катрю, проте широкий у плечах, су¬ворий з лиця, трохи пещеного й блiдого. Ледь усмiхнувся до Катрi й простяг був руку, щоб одчинити хвiртку. Але тут один з парубкiв заступив йому дорогу, набичив голову й бур¬кнув: — На могорич давайте! - Що? — не зрозумiв той. - На могорич, кажу, давайте. Нашу дiвку берете, треба викупать. - Це, звиняйте, у нас так заведено, — пояснив Федiр, прискалюючи на молодого усмiхненi очi. — Ставити могорич за дiвчину. — Гм, — мигикнув молодий i високо пiдняв одну брову.¬ — Що ж, пожалуйста. — Дiстав з кишенi гаманець, повiльно пере¬брав грошi й простяг парубковi новенькi, ще не згинанi п'ят¬десят карбованцiв. - От-так! — захоплено видихнули в натовпi, а парубок схо¬вав лопотючий папiрець i сказав уже милостивiше: — Тепер заходьте. Молодий узяв Катрю пiд руку й повiв до хати вузеньким коридором, бо хуторяни не дуже розступалися: кожному хотi¬лося подивитися на приïжджих зблизька. Бiля ворiт вже просла¬ли килимок — нове рядно в чорну та червону смужку, ткане ще до вiйни, а за ним стояли Степан з мискою пашницi й срiбнякiв i Степаниха: вона — трохи згорбившись, а вiн — струн¬ко, як солдат, з двома орденами i рядочком медалей, пришпи¬лених негусто. Катря тричi низько вклонилася батькам, а моло¬дий лише голову схилив. Степан посипав молодят пашницею й грiшми, тодi сказав якомога урочистiше: — Живiть, дiти, у мирi та злагодi. Степаниха теж прошепотiла щось тремтячими губами, поцi¬лувала Катрю й зятя, який стояв, так само нахиливши голову, i затулила хусточкою очi. Музики хвацько вдарили Ойру — i молодi рушили в хату. — Навiщо ця комедiя? — невдоволено шепнув молодий Катрi на вухо. — Зiбрались би родичi, скромно, тихо... - Хай роблять, як хочуть, — смирно одказала Катря. Доки родичi товпилися в свiтлицi, знайомлячись, — приïжджа сваха при цьому нi з ким цiлуватися не забажала, а тiльки подавала руку, називаючи себе Клавдiєю Купрiянiв¬ною, — кухарки хутенько накривали столи, виставляючи пи¬роги й сметану, солiння, капусту, свiжу ковбасу, поламану на кiльця, а дiвчата й молодицi, що тримали Катрi фату, винесли коровай. Свiчки одразу ж погасли, зате калина лелi¬ла в сонячному промiннi, як весiльне знамено. Федiр вистав¬ляв на столи самогонку в трилiтрових бутлях — сизу, синю¬вату, чисту, як сльоза, — i незабаром над столами нiби туман устав: так багато було бутлiв. I над туманом тим, напроти короваю, де мали сiсти молодi, мов6и церковцi з срiбними банями, височiли три пляшки шампанського. Коли на порiг вийшли молодi й свати, музики утнули туш, бо iншого нiчого пiдходящого не придумали, а це було знайоме: на урочистих зборах грали, коли колгоспникам вручали премiï й грамоти. Першому, як представниковi влади, надали слово головi колгоспу. — Дорогi товаришi! — сказав голова, худий смирний чо¬ловiчок з довгим носом i глибоко запалими щоками. — Це добре, що ми оддаємо сьогоднi Катрю Безверхiвну, але це й погано. Добре, бо людина знайшла своє щастя – тут не радiти не можна, i погано, бо не Катря привела чоловiка в наш колектив, а ïï од нас забирають. Це — мiнус. Отож я й кажу: товаришi дiвчата й молодицi, котрi не замужем, при¬ймайте приймакiв! — Тут голова й сам засмiявся разом з усi¬ма, навiть молодий пересмикнув устами, нiбито усмiхаю¬чись. — Заманюйте чоловiкiв у наш колгосп! А ми з свого боку будуватимемо вам хати й садиби даватимемо найкращi. Он у старому садку колгоспному хiба не землi? Та там, як писав наш земляк Гоголь, дишло встроми, а виросте тарантас! Так що пожалуйста. За це й вип'ємо! — Правильно, — гули чоловiки, бурхаючи собi в склянки просто з бутлiв. — Говорить, як з листу бере! - Правильно! — вигукували жiнки де завзятiшi, тяглися чарками до молодих, до голови, обережно, щоб не залити закуску, а музики ще раз програли туш. Потiм пили за батькiв молодоï й молодого, причому хтось iз пiдпилих, певно, ще до весiлля, задерикувато вигукнув: - А де ж це сват донбасiвський? Чи, може, посадженого батька молодому виберемо, га? - Свата нашого дорогого, — пiдвiвся Степан iз чаркою в руцi, — срочно викликано на совiщання у Ворошиловград! Так що вiн отсутствує через державнi дiла, i я п'ю за нього по¬заочно! Степан сказав це так урочисто, а сваха, Клавдiя Купрiянiвна, так пихато склала яскраво-червонi уста, що дехто з хуторян нахилив голову, ховаючи посмiшку... Молодий скривився i щось шепнув Катрi, а та благально подивилася на батька: мовляв, я ж вас просила... Скориставшись тишею, що запала на мить, з-за крайнього од садка столу пiдвiвся Омелькович, вантажник при сiльпо i перший виступайло на всiх колгоспних зборах. Омельковичiв брат працював десь у Астраханi юристом, влiтку наïздив у село i консультував усiх скривджених, тож Омелькович узяв моду говорити грамотно й офiцiйно. З його виступiв завжди реготали, проте слухали охоче: слова iнтереснi. — Таршi! — гучно i впевнено виголосив Омелькович.¬ — Фактiцско, юридiцско i практiцско перед нами вже не моло¬дi, а чоловiк i жiнка!.. — Катря залилася рум'янцем i сховала очi, молодий високо пiдняв брови й дивився на промовця з неприхованим презирством, а гостроязика Федорова жiнка швидко-швидко зацокотiла: — Що ти, Омельковичу, ото верзеш? Ну як скаже — то як у попiл торохне, ïй-богу! За столом розлiгся регiт, а Омелькович пришелепувато клiпнув очима й сказав: - Юридiцско вони вже розписанi, значить, усьо, значить, повороту до холостоï жизнi нема, хiба через развод. Ось що я хотiв сказать!.. — i переможно сiв. Музики, хоч були i напiдпитку (перед ïхнiм ослоном по¬ставили двi табуретки з горiлкою й холодцем), зрозумiли, що промову Омельковича треба якось заскородити, зморгнулися i втнули польку-бабочку, але тут пiдвiвся дiд Лаврiн, зна¬вець i пильнувач весiльного обряду, махнув рукою, щоб за¬тихли, й сказав, дочекавшись повноï тишi: — Кхи, а чого це ти, Катре, не перев'язала молодого ху¬сткою? Хiба не хочеш прив'язати його до свого серця?.. - Правильно! — загелготало жiноцтво. — Оце до ладу! А за крайнiми столами, де розташувалися чоловiки (коло жiнки як сядеш, то хiба вип'єш по-людськи!), забубонiли: — Як схоче в гречку скакнути, то й на налигачi не вдержиш, ги-ги-ги!.. - Щось вiн дуже манiжений. Таке пхе тiльки газети читає та в тiлiвiзор дивицця... Катря повiльно встала, висмикнула тоненькими пальцями хустку з-пiд рукава — нову, шовкову, спрасовану в рiвненький квадратик, i лагiдно усмiхнулася до нареченого. Той пiдвiвся, неохоче пiдставив руку, немовби для укола. Коли хустка на його рукавi зблиснула шовковим клинцем, весiльна громада, нiби змовившись, гукнула: — Гiр-ко! Гiр-ко! Гiр-ко! Катря всiм тiлом подалася до молодого, ладна, здавалося, хмелем обвитися навколо нього, заплющити очi й летiти в поцiлунку, як у прiрву... А молодий, напружившись у шиï так, що аж комiр у неï вп'явся, ледве дотягся стиснутими губами до Катриноï щоки й торкнувся ïï — гарячоï, як вогонь. — Не т-а-ак! — залементувало жiноцтво. - Так, як уперше, давай! - Як на самотi! - Гiрко! - Покажи, як iнженери цiлуються! — Ха-ха-ха!.. - I-i-ги-ги!.. - Язичники, — тихо сказав Катрi молодий, коли вони вже сiли, таки поцiлувавшись, i пригубив з чарки, що тремтiла в його руцi, а Катря випила свою до дна й одказала мирненько: — Люди як люди. Ти б краще випив, як усi. Молодий суворо глянув на неï збоку, проте змовчав i ще мiцнiше стис губи. Жiнки завели пiснi, простоï, не весiльноï, бо таки розумiли: якщо В нашоï княгинi не личить молодiй, то А в нашого князя аж нiяк не личить молодому. Такий дутель — i князь?.. Нi! Катря, осмiлiла пiсля двох чарок шампанського, теж приста¬ла до пiснi, зразу тихенько, немов сама собi спiвала, коли ж чоловiки потужними басами заглушили пiдголоска, взяла рап¬том першим, дзвiнким ï чистим, як бурунець на днi криницi, голосом: Ой, братiку, сокiлоньку, Ой, братiку, сокiлоньку, Та вiзьми ж мене на зимоньку... Вiд цiєï давньоï, ущерть налитоï смутком пiснi, з якою виросло не одне поколiння хуторян i не одне поколiння пiшло на той свiт, у жiнок бринiли сльози на вiях, а чоловiки хмурилися, сумнiшали очима й прохмелялися, наче й не пили, а Грицько Байрачанський витав своïм тремтливим тенором висо¬ко-превисоко, як одинокий птах попiд хмар'ям. Здавалося, не десятки людей спiвало ту пiсню, а одна многогласа душа... Ще вчора Олексiй Цурка тинявся в селi побiля клубу п'яненький, шукаючи собi ворога, щоб одвести душу, а знайшовши (то був колишнiй бригадир), пiдходив до хлопчакiв i благав першо¬го-лiпшого: Ванько, пiди займи бригадьора, хай вiн тебе вдаре, йому тику наб'ю... Ще недавно Параска Жмуркова з пiною на губах гризлася з сусiдкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму... А сьогоднi всi вони плечима до плiч сидiли за стола¬ми й спiвали пiсню, знану ще з дитинства, i були схожi на слухняних та поштивих дiтей одних батька-матерi. Вони то бу¬ли — i не вони. — Дають хохли! — захоплено сказав до молодого хлопчина, що приïхав разом з ним Волгою. Голосно сказав, сподiваю¬чись, мабуть, що його за пiснею не розчують. Однак Федiр Безверхий, який сидiв неподалiк за родинним столом, таки дочувся, примружив очi й спитав: — А ви самi, звиняйте, звiдки будете? - О, я, папаша, здалеку, — поважливо одказав молодик. – Я з Вiнницi. Тобто батьки звiдти. А я корiнний донбасiвець. - А-а... То далеко! — реготнув Федiр. — Це ж у вас, y Вiнни¬цi, кажуть рабий замiсть рябий?.. — Та нi, кажу я вам: я корiнний донбасiвець. То батьки...¬ - Ну, то давайте вип'ємо за вашi краï, — оскирнувся Фе¬дiр. — По повному, щоб дома не журилися, як то кажуть. Випив, утерся хусткою i гукнув до спiвакiв: - А чого це ми такоï сумноï завели? Хiба веселiшоï немає ради такого дня? — То давайте Iз сиром пироги... Давайте? Але тут знову пiдвiвся дiд Лаврiн й сказав: - Кхи, цiєï пiснi за моєï пам'ятi нiхто у нас нiколи не спiвав. I не треба. Бо якби козаки билися тiльки за дiвчиноньок та пироги, то досi були б ми турками. Хай краще оно музики грають, а то навiщо ж ïх покликано... — Менi — мою, хлопцi, — вибрався з-за столу Лука Iлькович Власенко, колишнiй кавалерист i ротний кухар, а нинi лавочний сторож на селi. Все своє життя, i довоєнне, й повоєнне, Лука Iлькович танцював на гульбищах тiльки бариню — Баринею його й прозвали, — а свою розповiдь про минуле починав так: Як служив я в кавалерiï, то шабля в мене була довга й на колiщатку... — Грiй, Мишко, бубну, — розпорядився Iванушка-скри¬паль. Мишко-бубнiст пiдпалив шмат газети, трохи потримав над полум'ям свiй саморобний струмент iз собачоï шкiри — i бубон загув, як дзвiн. Iванушка притиснув скрипку пiдборiддям до плеча, пiдняв смичок, Василь-сопiлкар послинив язиком мунд¬штук сопiлки, Шурко-баянiст програв акорд, а Лука Iлькович став у свою улюблену позицiю: поклав долоню правоï руки на потилицю, лiвою взявся в бiк i виставив уперед коротшу пора¬нену ногу. Тодi чвиркнув крiзь зуби й сказав: — Ну? Iванушка коротко махнув смичком — i баянiст повiльно, карбуючи кожен такт, на самих басах заграв вихiд. До басiв непомiтно пiдпряглася скрипка й, солоденько зойкаючи, як лукава молодиця, пiшла з ними в парi; за нею струмочком влилася в мелодiю й сопiлка, тiльки бубон мовчав, ждучи слушноï нагоди... Лука Iлькович покрадьки пiшов по колу, накульгуючи на лiву поранену ногу, а праву викидаючи перед себе рiвно, як лелека, — очi примруженi, короткi сивi вуса настовбурченi, бо пiдпирав верхню губу нижньою, вдаючи коверзуху-бариню. А Мишко-бубнiст, нiби кепкуючи з тоï великоï панi, скривив набiк великий рот i вимовляв у такт музицi: Е-е-е ба ри-ня ла-са, ла-са До лю-бо-вi у-да ла-ся, Ба-ри-ня-цяць-ка, Ба-ри-ня-киць-ка!.. Iх, iх, i-хи-хи-х — залилися смiхом мiднi брязкала на бубнi i враз умовкли. Що не вечiр, то й новий! - зареготав бубон,¬ Що не вечiр, то й другий! I враз мелодiя закружляла, мов вихор. Бариня — кицька! Бариня — ласка! - А давай-давай-давай! — не своïм голосом заволав Мишко, червонiючи й витрiщаючи очi. — Гоп-ца! Га-ца-ца!.. Лука Iлькович i собi щось вигукував, молов ногами куря¬ву, вимахував руками, як вiтряк раменами на доброму вiтрi, вигинав тiло сюди й туди, так i сяк, i здавалося — не танцює вiн, а перекида ходить... Тодi цоб — став як укопаний i всi, навiть тi, хто бачив старого в танку не раз i не два, поду¬мали: все, заморився, кiнець. А Лука Iлькович, виждавши потрiбний такт, пустився раптом знову, з таким завзяттям 6'ючи себе долонями по литках, по стегнах, по грудях, по шиï й пiдошвах, що вже й музики не чути — тiльки виляски. (Пiсля кожноï баринi, — хвалився не раз Лука Iлькович дядькам, — у мене все тiло в синцях, i долонi, й пальцi — чарки не вдержиш. Птьху!). - Ну, дають! — хапаючись за чуприну, вигукував крiзь смiх корiнний донбасiвець i штовхав молодого пiд бiк. Той теж смiявся — не скупо вже й не зверхньо, а щиро по-людськи — i виявилося, що смiх у нього тихий, м'який, як у захопленого хлопчака, а зуби рiвнi та бiлi. Вiн обiймав Катрю за стан, чув пiд пальцями ïï гостренький твердий живiт, i приємна хвиля батькiвськоï радостi огортала його. — Вип'ємо, Катюша? Вдвох...- сказав тихо. Вона здогадалася, за кого, опустила очi й знову звела ïх на нього — глибокi, прекраснi, закоханi до нестями, — i кив¬нула: - Я трiньки, бо менi вже не можна, а ти всю. Ïй хотiлося обняти зараз i дядька Луку, i музик, i всiх гостей за те, що ïï коханий став знову такий лагiдний i добрий, як у першi днi ïхнього знайомства... — Молодця! — загукали весiльчани, коли музика змовкла i Лука Iлькович, заточуючись вiд утоми, рушив був до столу.¬ — Гойдать танцюриста! - Гойдайте, — погодився Лука Iлькович, — тiльки дивiться не впустiть, бо як i другу ногу скалiчу, тодi квит бариням... Дужi хлопцi-трактористи кiлька разiв пiдкинули дядька вище стрiхи, пiд загальний регiт хуторян однесли до столу й налили повну склянку — як премiю. Музики теж обсiли своï двi табу¬ретки з холодцем та горiлкою. А за крайнiми столами, де сидiли чоловiки, було чути скрадливий голос вiдомого на всю сiльраду брехуна Самiйла IIIкурпели: — Поньмаш, чорт, забiгаю я, значить, у Берлiн i питаю: де тут Гiтляр? Дивлюсь, треться один у гуртi серед нiмчукiв, вуса отако стовпчиком, чубчик набiк i з бiлим хлажком у руках... А сам у цивiльному... Бачу: бочком, бочком — за спини ховається. Генде гох! — кажу...- Попався, гад? — I автомат йому в груди наставив. — Ком за мною, кажу... — Ну й брехло ти, Самiйле. Гiтлер же спалився! - Пiдожди, пiдожди, — обидився Самiйло, — ти зразу до¬слухай, тодi обзивай... О, приводжу я його до штабу, а там таких, як вiн, цiла черга стоïть, душ триста. Двiйники, пань¬маш!.. — Так ти сам забiг у Берлiн чи з вiйськами? - З вiйськами, в самому авангардi був... - А я, як служив у кавалерiï, — вже ледь володаючи язиком пiсля премiальноï, мовив Лука Iлькович, — то шабля в мене була довга i на колiщатку... — Да-а, — озвався молодший Самiйлiв брат Симiн, — як слу¬жив я в Карелiï, то командир полка викликає мене раз та й каже: Бери, сержант IIIкурпела, сiмдесят тягачiв, сам во главу колони i паняй у тундру за лiсом, бо нiчим солдатам баню топить... — ...Думаєш, чого отой опiшнянський Кольчак так бага¬то зайцiв торiк набив i всiх з лiвого дула? Бо воно в нього хрестиком золотим прострелене... I перед кожним полюван¬ням вiн собi очi вовчою жовчю маже — тодi видно чорт-тiй куди... — ...Це правильно, що впровадили виховання молодiжi. Бо фактiцскi вона забула, що до чого. Мене, було, отак у сорок шостому Захарко викличе в сiльраду й каже: Збери хлопцiв¬, допризовникiв, построй — i марш-бросок пiд зiнькiвську гору. То я вистрою та як крикну: Бiго-ом! Ширє шаг! — то тiльки хекають i анiчичирк. I ти бiжиш. I чувствуєш за плечима отвєтственность... — I нiякий цей молодий не iнженер, а снєсар...- озвався вперше за всю гулянку Данило Шкабура, який нiколи нiкому й нi в чiм не вiрив, а казав завжди: Все це брехня. - Як не iнженер? — спитали в нього. - А так. Iнженери не такi. — А якi ж? - Не такi... Були вже й п'яненькi. Першого одвели попiд руки в хату i вклали на горiле лiжко голову колгоспу, бо Степан йому, як начальству, пiдливав наймiцнiшого перваку, аж доки не звалило чоловiка з стiльця. Головi ще до того, як йому впасти, казали: Може, пiдете, Iване Луковичу, в хату та одпочинете? Але вiн образився: Хто? Я? Нi-нi... Я свiй взвод у бою нiколи не кидав — i вас не покину! Олексiй Цурка швендяв од столу до столу, втуплювався ледь не на кожного червоними, як моченi сливи, очима й питався: А де бригадьор? Найдiть менi бригадьора, я йому голову зверну — iз пiвночi н-на пiвдень!.. Чiплявся навiть до господаря: А-а, Степан Кiкiндратович... Iдiть сюди, ближ¬че... Не хочте, боïтесь... Знаємо, як ви торгуєте... Пшоно як продавали? Tри кiла пшона — пiвкiла розталих канхветiв в нагрузку. А самi брали тi к-канхвети, той дьоготь? Знаємо!.. З-за садка, здавалося, одразу за ними, пiдiймалася супроти полуденного сонця велика, у пiвнеба, синя хмара, задув холод¬ний вiтер, i незабаром рушив густий навкiсний снiг, лапастий i мокрий — перший снiг. Молодi пiшли в хату, бо зодягненi були легко, то померзли. А ще треба було збиратися в дорогу. Один по одному, подякувавши господарям за хлiб-сiль, стали розходитися й хуторяни, жiнки та дiти здебiльшого. Чоло¬вiки ж перенесли кiлька столiв пiд погрiбник, у затишок, гомонiли, спiвали охриплими голосами, а хто вже був геть п'яний та тонкий на сльозу, той плакав, згадавши своï обиди чи вiд жалю хтозна й до кого... Смеркало, коли молодi, вдягненi по-дорожньому, сваха й товариш молодого вийшли з хати до ворiт, бiля яких ïх жда¬ла вже заведена Волга. Катря й Степаниха плакали i раз по раз припадали одна до одноï, молодий кривився, як вiд болю, а Степан, бувши пiд доброю чаркою, уже вкотре торо¬чив йому: — Ти ж, синку, не обиджай Катрi. Вона в нас жила, як ластiвка в гнiздечку, нi горя, нi нужди не знала, то дивись. Жiнкою вона буде тобi золотою — вiр батьковi. - Вiрю, папаша, вiрю, — заспокоював його молодий, три¬маючи руки в кишенях плаща. — Не хвилюйтеся, все буде добре. — А ви ж, свахо, — обiймаючи Клавдiю Купрiянiвну та цi¬луючи ïï в сухi, напудренi щоки, воркотав Степан, — дивiться там. Якщо не так щось робитиме, пiдкажiть, навчiть, ну, не обиджайте. Вона ж у нас...- I махнув рукою. — А я вам... Пи¬шiть, чого треба, все приставлю: картоплi, яєць, свiжини. Чого ж, для своïх не пожалiю... Все оддам, аби жилося... Молодi та гостi повсiдалися, хряпнули дверцята, дужче загув мотор, i машина, зриваючи снiг, помчала вуличкою, лишивши за собою двi смуги од колiс. - Та моя ж ти дитиночко дорогесенька, коли ж я тепер тебе побачу!.. — скрикнула Степаниха i зайшлася плачем. Федiр iз жiнкою пiдхопили ïï попiд плечi й повели в хату, а Степан згорблено пiшов до погрiбника, де гули чоловiки. Машина вискочила за хутiр, пiдсвiчуючи фарами чашечки на телеграфних стовпах, i помчала до шляху, а Катря все дивилася й дивилася у заднє вiконце, за яким уже ледь бовванiли хати, поблимувало де-не-де свiтло на стовпах та у вiкнах, а коли хутора не стало видно, схилилася чоловiковi на груди й занiмiла, тiльки плечi ïй дрiбно тремтiли.
ОДДАВАЛИ КАТРЮ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация