Климко



Категории Григiр Тютюнник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Климко прокинувся вiд холодноï роси, що впала йому на босi ноги (видно, кидався увi снi), i побачив над собою скам'янiло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сходi сонця, без жайворiння, без легких з позолотою хмарок по обрiю, без усмiхненоï радостi пробудження. Климко пiдiбгав ноги пiд поли дiжурчини, щоб зогрiлися, й онiмiлою тремтячою рукою дужче роз горнув солому напроти очей. Вiн спав пiд скиртою. Сонце, мабуть, тiльки що зiйшло, бо вiд скирти через тiк i ще далi на стернях лежала довга тiнь у сизiй росi, солодко пахло втоптаним у землю набубнявiлим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухими мишачи ми гнiздами. Звечора мишi лоскотали Климка, гасаючи йому по руках i ногах, пищали раденько, що є ïм розвага, i Климко проганяв ïх усяк: сукав ногами, кишкав на них сердито аж доки й заснув. Уночi йому снилася велика зграя жовтих воронiв iз жовтими горобцями вперемiш. А то була не зграя i не химера опiвнiчна то був вихор з великого кленового та дрiбного вишневого листя, що знявся над висiлком, коли Климко вийшов у степ за станцiю i востаннє оглянувся назад. Та листяна зграя стовпом стала у пiд небесся, вище й вище, а там здрiбнiла, розсипалася i зникла геть з очей. Де те листя потiм сiло? Чи, може, воно ще й досi кружляє?.. Климко звiвся на лiкоть, щоб краще була видно шлях, яким йому йти далi, i його затрусило так, що аж зуби за цокотiли вiд терпкого застояного холоду в усьому тiлi. Нiчого, подумав. Пробiжуся з гори зогрiюся. У степу було тихо: Блищали од сонця стернi i ковила понад шляхом, срiблилася важка, обвiшана разочками роси павутина. Вдалинi, мiж телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мрiли рожевi, мов спалахи багать, крейдянi гори. Десь там, бiля тих гiр, чув од людей Климко, було велике мiсто Слов'янськ, а помiж горами, просто на землi, лежала брилами сiль, бери скiльки здужаєш. Iще чув Климко, що за склянку солi можна вимiняти всякого добра: мисочку чи й двi кукурудзи, вiдерце картоплi чи й хлiба справжнього. Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй дiжурцi, як казав дядько, було сто лiт, i не рвалася вона лише тому, що зашкарубла вiд давньоï мазути. Не брали ïï нi дощi, нi снiг, анi сонце. Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину. Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога, бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв, гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi. Дядько Кирило був машинiстом великого паровоза ФД i ходив на роботу коли як: то вранцi, то вдень, то посеред ночi, коли Климко вже спав. Повертався вiн завжди несподiвано з залiзною скринькою в руцi, зморений очима i усмiхнений до Климка. Як тут мiй помошничок? Не боявся сам уночi? питався, бувало, знiмаючи шкiряного картуза з бiлими молоточками, вiд якого на лобi лишався червоний тугий пружок, що нiколи не встигав зiйти до черговоï змiни. Потiм дядько вмивався над великою мiдною мискою, довго з хрускотом у пальцях тручи руку об руку, хоч i сам вiн, i Климко знали, що руки все одно не одмиються. Ось побiльшаєш, Климе, i гайда до нас на паровоз, казав дядько. Вивчимо тебе на помiчника машинiста i заживемо: разом на роботу, разом з роботи... А так не бачу, коли ти в мене й ростеш. Умившись, дядько надiвав чисту сорочку i сiдав до столу. А давай лишень своï граматки, подивимося, що там у тебе з науками. Це була найбiльша радiсть Климкова покласти перед дядьком чепурно списанi зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти пiдлогу, де набризкано, i тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якоï сам i наварив, гарячоï та запашноï. Про зошити вiн нiколи не боявся, бо тiльки з письма iнколи мав посередньо. О! дивувався дядько, розгинаючись над столом. А це що? Треба було написати холодно, а в тебе хохолодно... Климко на те знiчено одказував: То в мене, дя, пiсля великоï перерви руки дуже померзли, от воно й хохокнуло. Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, вiдкладав зошити i брався до юшки. Ай добра ж, хвалив, ледь вiдсьорбнувши з ложки. У-у-у, такоï не всяка й кухарка зварить. Вiзьми ж отам у скриньцi гостинець. Климко знав, що дядько неодмiнно скаже цi слова, проте завжди хвилювався: а що як нi? Що як забуде? У скриньцi, що пахла так само, як i дядькова дiжурка i картуз, i сам дядько, лежали блискучi ключi й ключики. Климко нiколи ïх не чiпав, бо то були дядьковi ключики од паровоза, а лише роздивлявся на них. Ще був у скриньцi молоток, жмутик пухкоï бiлоï нитковини, великий кухоль, щоб набирати на станцiях окропу i чаювати з грудочкою цукру, та складанйй ножик рiзати хлiб. У кухлi Климко й знаходив гостинець: пригiрщ пряникiв-срiбноголовцiв, або гроно прозорих пiвникiв на паличках, зв'язаних докупи бiлою ниткою, або ще щось таке. Увечерi дядько Кирило, чистий, виголений i ясний, знову йшов на станцiю зi своєю скринькою в руцi, i Климко проводжав його аж до паровоза. ФД стояв на запаснiй колiï, ще гарячий вiд недавнього рейсу. З труби ледь-ледь курiв дим, тихо сапала пара з патрубкiв i огортала зморенi колеса ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною мiддю. Бiля нього i взимку було тепло. Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночi спи i не бiйся, казав дядько. Вночi воно все так, як i вдень, тiльки й того, що поночi. I коли Климко бiг потiм назад до барака, дядько всмiхався йому вже з паровозноï будки i махав рукою отако, самими пальцями. Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав увесь. У ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцiï, ходили на роботу i поверталися з неï хто коли, отож у барацi хтось та не спав. До того ж стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi зi станцiï, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, i вiн плив щоночi в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi. А скiльки звукiв жило на станцiï вночi! Брязкали сталевими тарелями вагоннi буфери, перегукувалися дударi-стрiлочники, сюрчали у своï сюрчки й вимахували лiхтарями зчiплювачi вагонiв, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поïздiв, i мовби десь угорi над станцiєю постiйно, одним голосом дзуремiв шахтний вентилятор. У барацi завжди стояв дух шпал, штибу, котельноï пари i полину, що рiс попiд вiкнами. А свiтло звiдусiль малювало на стiнi супроти Климкового лiжкц великi рiзнобарвнi квiти: червоне маки, синє волошки, жовте соняхи, вони мiнилися i тремтiли, як од вiтру в степу... То були казковi, найщасливiшi в Климковому життi ночi. Вiн отак би й вирiс серед уквiтчаних тих ночей, якби не настали ночi iншi, ночi без вогнiв. Зостались лише звуки, тi, що завжди, але в пiтьмi вони спохмурнiли, поглухiшали i долинали наче з глибокого провалля. У цi чорнi ночi поïзди йшли частiше й швидше, нiж ранiш, але вiд них уже не вiяло сосновими дошками чи теплою пшеницею, мокрим, щойно вийнятим iз шахти вугiллям чи цегляною курявичкою з вiдкритих вагонiв. Од них вiяло лiками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонцi уламками лiтакiв i гармат... I одноï з таких ночей не повернувся на станцiю дядькiв Кирилiв ФД, хоч на нього давно вже чекала нова змiна машинiстiв. Климко цiлу нiч проблукав тодi на станцiï, вслухаючись у далекi зляканi гудки паровозiв, але так i не почув серед них знайомого. Вiн був один на весь свiт гудок дядькового ФД, i Климко впiзнав би його серед тисячi... Удосвiта на станцiю приïхала дрезина-рейковоз i привезла дядька Кирила, його помiчникiв, старого Кiндратовича, що ïздив iще на царських паровозах, i кочегара Славка-гармонiста. Дрезину оточили з усiх бокiв черговi обходчики, змажчики, стрiлочники, i Климко нiяк не мiг пробитися крiзь той натовп. Вiн побачйв тiльки, що всi познiмали картузи й похилили голови, i закричав, i застукав кулачками в погорбленi спини: Пустiть мене! Його впiзнали i розступилися... Климко побачив лише сиву дядькову чуприну з-пiд брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злiзти нагору, але хтось придержав його за плечi й сказав: Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знiмемо i подивишся. Пряме влучення... квапливо розказував хтось. У тендер, ïх вугiллям побило... Дядька ховали надвечiр при вiдчинених навстiж дверях барака. Надворi було вiтряно. По коридору шарудiло перше осiннє листя з пристанцiйного скверу i забивалося в тихi кутки. Увiходили мовчазнi зморенi залiзничники в промащених мазутою робах, знiмали картузи, прощалися пошепки з дядьком i знову йшли на роботу; зiтхали i потихеньку схлипували жiнки, якi зiйшлися з усього барака, i тiльки одна серед них, тiтка Мотя з висiлка, плакала вголос i припадала щокою до чорних ïх так i не вiдмили дядькових рук, складених на грудях. Вона частенько приносила дядьковi чистi, випрасуванi сорочки, що пахли простим чорним милом. У головах у дядька лежали пучечки живих i сухих квiтiв: чорнобривцi з деповськоï клумби i гайстри з чиєïсь грядки, сухий деревiй i ковила. Квiти дихали м'яко i ладанно, а дядькiв костюм новий пах Климковi вихiдними днями. На кладовищi Климко вже не плакав, а лише здригався вiд холоду в грудях i хрипко зiтхав. Червоно, пiдпливаючи рожевим надвечiрнiм мороком, заходило сонце. А вiтер обтiпував з молодих топольок прижовкле листя i розкидав помiж могилами. Воно застрявало в оградках, прилипало до пам'ятникiв або летiло в степ, рвучи на своєму шляху тонку, ще не стужавiлу по-осiнньому павутину. На могилу дядьковi поклали його шкiряний картуз iз бiлими молоточками. Пiсля похорону тiтка Мотя довела Климка до барака, заплакала бiля порога й сказала: Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобi тепер дiватися? Хто тепер тебе догляне? Климко похитав головою i пiшов у барак. Доглядати за собою зварити ïсти, прибрати в хатi, випрати одежину вiн умiв i сам. Давно вже вмiв... Климко витер холодними брудними пальцями очi й сiв у своєму солом'яному кублi. На шляху в обидва боки не видно було й душi. Тiльки десь далеко за перелотом, звiдки вiн учора прийшов до цiєï скирти, чулося по-вранiшньому лунке гуркотiння пiдвiд. Воно то стихало, коли пiдводи спускалися у вибалок, то знову гучнiшало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзi понад телеграфними стовпами замаячив довгий нiмецький обоз. Гладкi куцохвостi конi-ломовики хекали парою. Кованi хури з гальмами в передках стугонiли важкими колесами по вкоченiй дорозi. На останнiй пiдводi, що трохи вiдстала вiд обозу, скулившись, сидiв у передку солдат i, видно, куняв пiлотка зсунулася йому на вухо, плечi обвисли, обличчя вткнулося в розстебнуту вгорi, з пiднятим комiром шинелю. Напроти скирти вiн пiдвiв голову, сказав щось до коней, i вони зупинилися. Климко на всяк випадок глибше врився в своє кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури, озирнувся на сонце, червоно блиснувши окулярами, i рушив до скирти. Але, ступивши кiлька крокiв, вернувся назад i прихопив карабiн. Вiн iшов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крiзь солому неголене зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню губу i високо пiдняте плече з карабiном на ремiняцi. Вiн був уже пiдтоптаний, цей солдат, i, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи пiд своє утле тiло. Климко зрозумiв це, коли дядько приставив до скирти карабiн i спробував смикати солому, щось бурмочучи. Потiм побачив купку вже насмиканоï Климкове кубло i пiшов до неï. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. I коли солдат занiс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхняк з Климкового схову, вiн, уже нiчого не думаючи й нiчого не бачачи перед собою, крiм блискучоï пiдкови на пiдборi, схопився на колiна, брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з пiднятою ногою, потiм тоненько вискнув i одплигнув убiк. Вiн ухопив карабiн i наставив його далеко перед себе на Климка. Климко нiмо дивився в маленьку чорну дучку карабiнного дула воно тремтiло, нацiлене йому в перенiсся, потiм розцiпив кулачки й показав солдатовi худi синi долонi. Не бiйтеся, дядьку, сказав, затинаючись вiд холоду. Бачте, в мене ж нiчого в руках немає. Той по-волячому сапнув носом i голосно зiтхнув, про те карабiна не опустив. Немає, кажу, Климко ще раз показав долонi i навiть розчепiрив. О-у, сказав солдат, звiвши над окулярами рiдкi миршавi брови, i засмiявся. Спершу дрiбненько, по-баб'ячому, потiм зареготав так лунко, що синi птицi ракшi знялися зi стовпiв над шляхом i перелетiли далi. А Климко дивився з навколiшок у роззявлений його рот з пiдковою прокурених зубiв угорi i теж пробував засмiятися, але виходила гикавка. Заспокоïвшись остаточно, солдат протер пальцем очi пiд скельцями окулярiв i спитав: Кто ти єсть? Климко мовчав, здивувавшись не нiмецькiй вимовi солдата. Тодi солдат затис карабiн мiж колiньми i, загинаючи пальцi на звiльненiй руцi, став перелiчувати: Iван, Александр, Петер... Нi, сказав Климко. Мене звати Клим. О-у, Клiм Ворошiлоф! реготнув солдат. Клiм! Розумем... Тут єсть твой дом? Нi, похитав головою Климко. Я тут тiльки но чував. Дому в мене нiде нема. Так, сказав солдат i заджеркотiв щось швидко-швидко. Вiн говорив довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: Пуф! Пуфi i кiлька разiв повторив слово партизан. Аж тодi Климко зрозумiв, що цей солдат, який, очевидно, був чехом, боïться якихось партизанiв i мало не застрелив його, Климка, зненацька, Я йду по сiль, отуди, Климко показав на бiлi гори. Менi треба солi, i потрусив собi з пучки на долоню. Солi. А-а, соль! Розумем... Хлеб-сольï.. Вiн оглянув Климковi ноги, обсипанi курятами, бруднi й побуряковiлi од холоду, велiв зачекати i пiшов на шлях до хури. Сонце пiдбилося по той бiк скирти, тiнь вiд неï покоротшала i потеплiшала. Гори над степом удалинi стояли бiлi, мов пухнастi на погоду хмари. Чех повернувся вже без карабiна, тримаючи в рукахi пакунок з вицвiлоï плащ-палатки в рудих та зелених плямах, i подав його Климковi. Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав головою: Война, война... Плохо... i пiшов до коней, згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках. Пiдвода рушила шляхом навздогiн за обозом, що був уже далеко, i незабаром скотилася у виярок. Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих вони торохтiли зеленкуватих галет у прозорому лопотючому паперi i кругла чорна коробочка солi може, зо жменю. Климко розiрвав папiр, дiстав одну галету, надкусив i почав швидко жувати. В ротi зробилося терпко i холодно. Пiд ложечкою млосно зассав голод. Климко понюхав галету i враз перестав жувати: вона пахла м'ятно i ладанно, як сухi квiти в головах у дядька Кирила. Голод враз улiгся, зник, вiд нього лишилася тiльки тула рiзь у животi. Климко пiдвiвся, прикидав галети соломою i швидко, з плащ-палаткою та сiллю пiд пахвою, пiшов до шляху, сколюючи ноги холодною од роси стернею. Вiн одiйшов був уже далеченько, потiм пiдбiгцем вернувся до скирти, одрив у соломi галети i загорнув у плащ-палатку. Мо', за них солi дадуть або ще чогось, подумав. Вiн перетнув шлях, що ледь вiдлунював даленiючим обозом, i пiшов путiвцем просто на бiлi гори. РОЗДIЛ II Климко йшов уже восьму добу. Першого дня йому йшлося легко, навiть весело. Пух ка пилюга на дорозi грiла босi ноги, в кишенях дядьковоï дiжурки лежало шiсть великих сухарiв з бiлого хлiба i чимала торба на сiль. А тут iще степу, сонця кругом повнiсiнько. Вiтерець лоскоче ковил-траву, колошкає полини, щоб войи дужче пахли. I нiде анi лялечки. Тiльки ящiрки шастають помiж травою та теплим камiнням на голих пагорбках. Сухарiв дав Климковi на дорогу дiд Бочонок, станцiйний аптекар i дядькiв Кирилiв товариш. Дiд Бочонок так звала аптекаря вся дiтвора у висiлку й на станцiï цiлими днями, навiть у недiлю, просиджував у висiлковiй аптецi коло базару i (це було видно через вiкно) розважував на манюнiх вагах якiсь лiки або стояв за прилавком, упершись у нього великим животом. Вiн знав усiх, i його теж знали всi. Сивий, вусатий i кругло-товстий, як справжнiсiнький бочонок, аптекар любив походжати ранками по базару в широких смугастих штанях, у довгiй, ледь не до колiн, синiй косоворотцi, пiдперезанiй крученим шовковим поясом з бiлими китицями. На ногах у нього були величезнi жовтi черевики. Бочонок нiколи не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими i реготав басом з-пiд бiлих розпущених вусiв: Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, моє вам шануванняч-ко! I знову реготав, причому живiт йому здiймався, мов велика пругка подушка, i двигтiв. Шовковi китицi на поясi теж двигтiли, йому тут-таки просто посеред базару скаржилися на всiлякi немочi, i вiн одказував по важно: Куальцексс, куальцексс приймайте, мiй друже. Або: Авспiрiнi, авспiрiнi пийте, моя ласко. Тричi на день по однiй пiгулцi. Крейди не шкода! Були, проте, й такi, кому Бочонок призначав лiки, особливi своєю загадковiстю й урочистiстю: Я приготую вам краплi датського короля, мiй шановний. Загляньте якось. Бiжачи вранцi до школи повз базар, Климко частенько завертав у ряди заради того, щоб походити хвостиком за Бочонком i послухати отi його таємничi слова куальцексс, хiна, авспiрiнi... Найдужче йому подобалося в них а: кругле, глибоке, воно, мов луна з колодязя, перекочувалося в аптекаревому горлi теж як бочоночки... Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дiд Бочонок прийшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвiрка, i, втерши сльози, присiв бiля Климка на стiлець, що так i охнув пiд важким тiлом. Тодi дiстав з кишенi широченних своïх штанiв стосик червоних тридцяток i поклав перед Климком на столi: Може, хоч хлiбину колись купиш. На всi. Бо зараз вони безцiнь... А ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоïсь бабусi в помiч та й перебув цю лиху годину. Я тобi харчiв на дорогу дам. Климко сказав, що йому дають на станцiï дядькiв пайок, так що жити можна. До того ж у школi скоро почнуться заняття. Вони вже не почнуться, зiтхнув дiд Бочонок. Нiмцi от-от прийдуть... Незабаром нiмецькi лiтаки розбомбили станцiю. Климко бiгав у той день з висiлковими хлопчиками за балку дивитися збитий наш яструбок i бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася i повiльно впала водогiнна вежа, а в повiтрi над полум'ям i димами пiсля кожного вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила i в барак, i його розвалило, розкидала в усi боки, а рештки стiн i простiнкiв згорiли у Климка на очах швидко, як трiски. Пожежi нiхто негасив, бо станцiя горiла вся, горiли депо i шахта, а два паровози, що встигли вiдiйти за посадку бiля кладовища, клично i сумно гули в два неоднаковi гудки. Так i зостався Климко, в чiм був, у чому йшов зараз. Сонце стало вже височенько i пригрiвало в спину, а земля була холодна, вiд неï потерпли пiдошви i зробилися як дерев'янi. Коли вони мерзли так, що аж пекли, i не було вже терпцю йти далi, Климко сiдав просто посеред дороги й одтирав ïх руками, хукав на них, пiднiмаючи до рота то одну, то другу, i знову одтирав. Попереду забовванiв лiсок, самi вершечки дерев. Таке, як вибалок, чи що. А може, якесь село низове. Над вершечками, жовтими й зеленими, помiтив Климко, тоненькою цiвочкою пiдiймався вгору димок. Вiн не танув i не падав набiк, як то буває при вiтровi, а лиш погойдувався ледь-ледь у ранковому супокоï. Климко зрадiв тому димковi й подався на нього. Багаття жеврiло неподалiк вiд путiвця, на картоплищi помiж прижовклими осиками й кленами. Грядка була невелика, пообiч неï на межах лежали купки старого почорнiлого од моху камiння видно, хтось колись не день i не два труждався тут, щоб звiльнити землю вiд каменю i посадить у неï якусь цеберчину картоплi. Коло багаття лежала купа прим'ятого картоплиння, змiшаного з опалим листям, i видно було глибокий слiд вiд тачки. Картоплю вибирано, либонь, учора звечора, бо земля в лунках ще не просохла. Климко розворушив палицею багаття з нього викотилося двi чорнi, як-вугiлля, картоплини. Шкiрка на них так пригорiла, що аж вiдстряла од серединок, рожевих та пахучих. Климко швидко зжував ïх, забувши навiть, що в нього є сiль. I тодi йому так схотiлося ïсти, що сльози самi виступили на очах. Вiн повитрушував з кутикiв у кишенях дiжурки крихти вiд сухарiв, легенько видмухнув з них остюки та солом'яну потеруху i ще трохи поласував. Останню половину сухаря вiн iз'ïв учора зранку i вiдтодi не мав анi рiсочки в ротi. Щоправда, в одному лiску над шляхом трапився йому в гущавинi рясний кущ глоду. Климко обiрвав його до останньоï ягоди i ïв доти, аж доки не занудило. Сухарiв хватило б надовше, якби вони були не червивi, якби ïх давав йому дiд Бочонок, а не його жiнка, худа, злюща i скупа Бочончиха. Климковi завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом в гостях у Бочонкiв, здавалося, що Бочончиха не ставляє миски iз святковим ïстивом на стiл, а кидає ïх, на що дiд Бочонок тiльки прикахикував i йорзався на стiльцi, проте мовчав. Коли Климко забiг до аптекаря i сказав, що подасться на села (про сiль вiн змовчав, боячись, щоб Бочонок не вiдмовляв його чи ще гiрше не зоставив жити в себе), той вийшов на кухню i довго несмiливим баском перемовлявся про щось iз Бочончихою. Климко хотiв був уже потихеньку втекти, але тут увiйшов аптекар з жiнкою, що несла поперед себе миску борщу. Вона кинула ïï на стiл i знову зачинилася на кухнi. Я не голодний, сказав Климко, одсуваючи миску, i похнюпився, щоб не дивитися на борщ. ïж, попросив Бочонок, винувато клiпаючи очима й хапаючи себе то за той, то за той вус. Ти на бабу не дивись. Вона така i є. Климко навiть не поворухнувся. У кiмнатi в аптекаря дуже пахло лiками. На пiдлозi лежала товста ковдра, по стiнах висiли великi гарнi картини в золочених рамах, на високому лiжку пiд подушками спав кiт з великим пухнастим хвостом, а вiд кухнi пахло гарячим хлiбом. У вiкно знадвору хтось легенько постукав, аптекар важко пiдвiвся з стiльця, виглянув через фiранку i закивав головою. Вiн вийшов на веранду, не причинивши за собою дверей, i Климко почув крiзь них змучений жiночий голос: Не кращає йому, Карповичу... Горить увесь. Ви ще щось дали, таке щось, щоб помогло... А вам за те ось яєчок, сальця четвертинку... Нi-нi, то ви з хазяйкою, з хазяйкою ладнайте. А лiки я зараз винесу. Хто там? вийшла з кухнi Бочончиха. По лiки людина прийшла. Чоловiковi погано. Людина, людина, перекривила Бочончиха. I всiм на дурняк дай. Чого це на дурняк? сердито одказав Бочонок. Пiди вiзьми там подаяния. Яєчка... Сальце осьо... знову почув Климко. Потiм рипнули дверi в прикомiрок, видно, Бочончиха пiшла ховати подаяния за лiки. Коли Климко вже вийшов на ­анок, вона догнала його з шiстьма сухарями в фартусi, швидко, дрiбно перехрестила перед самими очима i прошепотiла щось сама собi тонкими сердитими губами. Бочонок вивiв Климка за ворота i сказав: Глядися ж у дорозi. А краще пристань до яки хось добрих людей, бiженцiв, серед нещасних багато є добрих, та iди вкупi з ними. ïх тепер сила-силенна суне у всi кiнцi. I скрушно подивився на босi Климковi ноги. Знайшов би я тобi i взувачку, бо як же оце йти в осiнь босому, так нога ж у мене така, що ти один черевик увесь iз головою сховаєшся. На прощання вiн поцiлував Климка, притиснувши до свого великого живота й лоскотнувши вусами, вийняв з кишенi хустку i став умочати ïï в кожне око по черзi... Перший сухар Климко розломив, коли вiдiйшов од станцiï кiлометрiв за двадцять п'ять i сiв перепочити гули ноги, пекло пiдошви, натрудженi об дрiбнi камiнцi, що траплялися в пилюзi, та й усе тiло млоïло вiд утоми. Розломив i побачив, що всерединi аж кишить дрiбноï бiлоï черви. Скривившись вiд огиди, Климко повикидав ïх соломиною, ще раз розломив сухар i ще повикидав... ïсти довелося вже крихти. Але то було не найстрашнiше. Найстрашнiше сталося тодi, коли вiн,, перепочивши, пiдвiвся, щоб iти, i впав: ноги не вдержали, ïх нiби одняло. Що встане, то i впаде, i впаде. Вiн злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками i кричав: Ану йдiть! Ану йдiть менi зараз! Вiн таки пiдвiвся i пiшов, ледве-ледве пересуваючи ступнi в крутiй пилюзi. Так було пiсля кожного перепочинку, i Климко збагнув, що краще йти повiльнiше, але йти i йти без упину, анiж поспiшати i через кожнi п'ять-шiсть кiлометрiв падати, знесилившись, на землю. Найдужче болiли ноги зранку пiсля ночiвлi. Але Климко вже знав, що бити ïх не слiд, а треба легенько розтерти, поляскати долонями i першi кiлька кiлометрiв iти помаленьку. Далi вони вже не болiли, йшли собi слухняно, тiльки нiмо дзвенiли кожною жилочкою. Климко пiдкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок i довго одiгрiвав ступнi, час вiд часу дотуляючи ïх просто до полум'я. Нагрiє, потре добренько обома руками i знову суне до полум'я. Аж доки вигнав зашпори. Потiм узяв палицю, котрою розворушував багаття i пiшов по картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою. Одна! вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину. О! Друга! О! Третя!.. Сонце вже припiкало, не дуже, одначе, по-осiнньому, але Климко працював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Вiн скинув дiжурку i знову став до роботи. При самiй межi знайшов кiлька невикопаних, притоптаних дитячими ногами кущiв (Он хто картопельку пiк!), i, розриваючи ïх палицею, приказував: А що, сховалися, га? Од мене сховаєтесь! До обiду Климко накопав п'ятдесят сiм картоплин великих, менших i зовсiм дрiбних. Дванадцять, найдрiбнiших, вiн спiк. ïв помаленьку, вмочуючи в коробочку з сiллю: помаленьку щоб довше, та й живiт не заболить. А то глоду он переïв i знудило. Потроху треба було... На дорогу вiн ще раз добре одiгрiв ноги, закинув за плечi торбину з картоплею i рушив далi через вибалок: може, де вода трапиться. По дну вибалка помiж камiнням справдi бiг струмок, мив боки тому камiнню, полоскав зеленiсiньку травицю, що клалася на воду рiвними чубчиками, i нiс жовте листя. Климко став навко лiшки, припав до води холодна та добра! тодi вмився i втерся галстуком од матроски. А вгорi над струмком дрiмала жовто-зелена тиша осенi й наче увi снi ронила листя. Було так м'яко i затишно в цьому вибалку над спiвучою помiж камiнням водою, що Климко не одразу пiдвiвся з колiн, а стояв i стояв... Одразу ж за вибалком на пагорбi починалося якесь мiстечко: чепурнi, вистеленi брукiвкою вулицi, бiлi будиночки в невеличких пожовклих садках, далi грибок водокачки, клубчастi дими понад нею; тоненько коротко свиснув паровоз кукушка... Климко аж зупинився, розгублений i зляканий: чи не приблукав оце вiн, кружляючи незнайомими дорогами, назад, на свою станцiю. Та нi ж, нi. Адже ïхню водокачку звалило бомбою, а тут цiла. Не видно й шахтного терикона, та й брукiвки в ïхньому висiлку не було, ïï зробили перед самою вiйною тiльки вiд станцiï повз базар до магазинiв i перукарнi. А так усе схоже. I, йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомоï вулицi, Климко згадував свою станцiю, кожен день ïï життя i кожну годину. Будили його щоранку, ще задовго до того, як iти до школи, хлiбозавод i водовоз. Першою повз барак, повiльно второхкуючи колесами по кам'янцi, ïхала до пекарнi порожня зелена будка, запряжена парою маленьких (менших, нiж у нiмцiв) дебелих коненят. За тихоï погоди вiд будки лишався у повiтрi хлiбний дух, що довго не розходився потiм. На будцi було написано великими бiлими лiтерами ХЛIБ. У передку, на високому рундучковi, сидiв дядько в чорному халатi його теж звали хлiбовозом i досипав недоспаноï ночi, покивуючи головою, а конi йшли самi, бо вони знали дорогу. Трохи згодом до барака з гуркотом i хлюпотом у довгому бочонку на чотирьох колесах пiд'ïздив водовоз i веселим спiвучим голосом (хоч був вiн уже старенький) розлого вигукував: Во-ода-а, вода-вода! Во-да-а вода-вода! В барацi разом одчинялися всi дверi, торохтiли вiдра, чути було жвавий гомiн коло бочонка й пересмiхи з водовозом. Воду завжди набирали весело, може тому, що водовоз був завжди веселий, буйно-червоний на виду, а вода, що так i сяяла проти вранiшнього сонця, була чиста i холодна, мов з-пiд льоду. Взимку водовоз привозив воду обмерзлими, в срiбних бурульках, саньми. Вуса в нього теж були обмерзлi i теж у маленьких бурульках. Пiдождавши, доки Климко нацiдить води, вiн забирав у нього з рук вiдра i заносив до кiмнати. Дзядзька Кирiлл та iгдзе, на рабоце? питався. Прiвєцiк яму пiрадаш, как вярньоцца. Ад дзядзькi Сiмьона мол... Взимку, коли такоï ранньоï пори надворi ще поночi, вiд станцiï через колiï i до самого висiлка блимали рухливi жовтi вогники, схожi на свiтлякiв: то поверталися додому з нiчноï змiни шахтарi. Аж ось вiд вагоноремонтних майстерень, спершу охрипло, з шипiнням, а далi все чистiше й потужнiше, долинав гудок, скликаючи людей на роботу. Климко вирушив до школи повз шахтну сортувальню, закурену штибом, далi повз гомiнкий велелюдний базар i аптеку. Бiля клубу, супроти кiнобудки, вiн зупинявся i слухав, як там шерхотить-спiває кiноплiвка: механiк перемотував ïï пiсля вечiрнього сеансу Думи про козака Голоту, або Щорса, або Чапаева. Як недавно ще, лише два мiсяцi тому, все це було, а тепер здавало ся, що давно-предавно, як був ще дошкiльням... Бiля якогось двору Климко став: на вулицю через паркан та жовту акацiю звисала велика яблунева гiлка. На нiй помiж рiдким уже листям висiло двоє поморще них яблучок, що злиплися докупи, видно, червотока сточила ïï. В акацiï на осоннi зiбрався цiлий базар гороб'ячий. Тепло знайшли, подумав Климко. Немає на вас кота! Горобцi, ганяючись один за одним, шугали в гiллi й оббивали крильцями листя. Яблука теж погойдувалися вiд того гороб'ячого бешкету разом з тонень кою гiлочкою, на якiй росли. Климко поклав торбину з картоплею пiд паркан i сiв на неï, сказавши собi: перепочину трохи, а сам не зводив очей з пари яблук. Вiн просидiв отако, задерши голову вгору, довгенько. доки шия не зболiла. Горобцi аж кишiли в яблуневих вiтах, а яблука гойдалися i не падали, наче ïх прив'язано ниткою. Климко встав, закинув торбину на плечi й, зiтхнувши, ще раз подивився на зморщенi яблучка. Нi, мабуть, вони ще скоро не впадуть. Хай собi. I почимчикував понад парканами далi, вже не поглядаючи вгору на садове гiлля i то, чого доброго, ще десь закортить перепочити... За мiстечком знову був степ i степ. Сонце звернуло з полудня, свiтило навкiс, i Климкова тiнь з торбиною ковзала у надвечiрньому промiннi ближчали й ближчали, ставали бiльшi й жовтогарячiшi. Незабаром Климко по бачив велике мiсто у долинi, зупинився i роздивлявся його довго, мружачи очi проти сонця. Воно вже спiвало свою тиху червону пiсню вечорову, i Климко заозирався довкола: треба ж на нiч стати, бо в мiстi де притулишся? Далеко в полi, гонiв за десять, вiн розгледiв низеньку чорну копичку сiна чи соломи, коли б не торiшньоï, i звернув з дороги... РОЗДIЛ III То була не копичка, а старий курiнь на баштанищi з прив'ялим уже огудинням та дрiбною, з яблука завбiльшки, пiзньою зав'яззю кавунчат. Климко розбивав ïх об колiно i смакував блiдо-рожеву холодну серединку: ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вже холоне. Осiнь... У куренi було багацько соломи, твердоï, злежаноï, сторожi вкачали. Климко зняв з того лiгвиська тугий пластiвець, щоб ним укритися, а решту соломи розворушив, щоб м'якше було спати, загорнувся у плащ-палатку й лiг. Зразу тремтiв, не так вiд надвечiрньоï прохолоди, як вiд кавунчат, тодi надихав собi в пазуху, зогрiвся й принишк у теплi. Вiн дивився на сонце, що саме заходило супроти куреня, червоно-сумне i велике. Воно заходило за гори, i гори з цього боку потемнiшали, взялися голубою тiнню. Скоро з-пiд них почнеться нiч, думав Климко. i пiде-постелеться степом далi й далi, на всi боки. I до станцiï дiйде, до чорного згарища на тому мiсцi, де був барак, а тепер лиш купа попелу впе ремiш з головешками зосталася... Того задушливого вiд полум'я i диму серпневого дня, коли згорiла станцiя, Климко знайшов собi притулок у невеличкiй кiмнатцi на шахтнiй сортувальнi, де була колись вагова. Товстi кам'янi стiни ваговоï i зовнi, й зсередини були густо вкритi чорною кiптявою: зовнi вiд вугiльноï куряви й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою, високими кучугурами; зсередини вiд диму з круглоï чавунноï грубки-буржуйки, що виходила iржа вою трубою надвiр через бляшану шибку у вiкнi. Ще у ваговiй стояв старий конторський стiл. за яким сидiв колись вагар i важив вагони з вугiллям; стiл ряхтiв од великих i малих чорнильних плям. Климко перенiс iз гуртового барачного погреба тi запаси, що вони мали з дядьком про осiнь: шестеро вiдер дрiбноï картоплi-розовки, два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин i зажив у ваговiй сам-один. А втiм, вiн рiдко коли залишався наодинцi у закiптюжених стiнах, бо в нього частенько, бува ло, що й до ночi, засиджувалося шкiльне хлоп'яче товариство бiдовi непосидющi висiлковi хлоп'яки. А Зульфат Гарєєв, онук дiдуся Гарєєва з хлiбопекарнi, той i ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькiй кам'янiй Климковiй хижi серед глухих штибових кучугур на одшибi вiд висiлка нiби на Робiнзоновому островi... Повсiдаються долi, сплiвши ноги по-турецьки, i гомонять без свiтла, серед червоних райдуг вiд напаленоï до вишневого кольору чавунноï буржуйки. Або ж умовкнуть нараз усi не змовляючись i слухають, слухають далекий гуркiт нiчного бою. Але то було вже потiм. А першi два днi Климковi жилося у ваговiй так незатишно, так самотньо, що аж. З пiдвалу, де стояли величезнi ваги, тягло крiзь щiлини в старiй дерев'янiй пiдлозi прiлою вiльгiстю, по закутках i попiд стiнами вигарцьовували вночi пацюки, а тепло вiд буржуйки, доки на нiй не обгорiла iржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював ïï, повiтря вгорi робилося запаморочливо гаряче, вiд нього ломило голову, а внизу ходила хвилями густа пiдвальна охолода. Двi ночi Климко спав на голому столi й одбивався вiд пацюкiв палицею, стукаючи нею по стiнi. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати тут, лякалася i нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав i повiки склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш. Лише на третю нiч Климко заснув спокiйно, бо пацюки вже не надокучали йому. Спровадив ïх з ваговоï Зульфат Гарєєв, давнiй Климкiв товариш. Вiн знайшов Климка по димковi з труби, що виходила крiзь шибку надвiр. Прибiг захеканий, з гарячими рум'янцями на гострих смуглих вилицях, i так зрадiв зустрiчi, що схопив Климка в оберемок i носив його поперед себе, до хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий вiд Климка, вважай, на голову. А я бiгав-бiгав по висiлку, видко, злiплюючи слова, заговорив Зульфат. Сюди-туди... фух!.. Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Немає Климки, нiхто не бачив... А ти осьде! Хорошо! У-у-у, хорошо! Климко на те лише всмiхався. Вiн дуже зрадiв Зульфатовi i мовчав тiльки тому, що завжди був небалакучий у товариствi. Вiн любив слухати i тихо всмiхався, або сумнiв, або напружувався весь, уявляючи те, про що розповiдав товариш. Пацюки в мене тут, сказав Климко. Такi здоровi, що тупотять... Вузькi й такi чорнi, що аж рiзучi, Зульфатовi очi на мить заплющилися (так вiн робив завжди, коли йому треба було помiркувати) i враз гаряче зблиснули: А хочеш, ïх зараз не буде, хочеш? вигукнув завзято. Всiх вижену пастися в степ! Хочеш? Вiн хутко познаходив усi пацючинi ходи й виходи, вигрiб з буржуйки в цеберку вугiльний жар i заходився натовкувати його палицею в кожну нору, втираючи сльози вiд гарячого ïдкого диму. Тепер породою бути ïх, породою, щоб дим не виходив! кричав вiн Климковi. От так! О, чуєш: чхають! Нате вам ще, нате! I сам чхав раз по раз i смiявся крiзь сльози. Потiм вони наносили з шахтноï лiсопильнi тирси i товсто вслали нею пiдлогу, щоб не тягло з пiдвалу; знайшли в барачному сараï старе лiжко з нiкельованими кулями на бильцях, перенесли до ваговоï i зладнали постiль iз сiна, яке не встигли доïсти шахтнi конi: шахту-бо вже затопили водою, а коней забрали на вiйну. До вечора похмуре Климкове житло прояснiло, нагрiлося, а тирса жовто-медово запахла сосною. Щоб вiдсвяткувати входини, як належить справжнiм господарям, хлопцi зварили на вечерю картоплi в кожушках до старого солоного сала. То було справжнє свято!.. А через пiвмiсяця сталося те зранку пiсля короткого бою на станцiю зi степу прийшли iталiйцi. Вони цiлий день ганялися по висiлку за курми, стрiляли по них iз карабiнiв та автоматiв i лементували, як цигани. (До ïхнього приходу нi Климко, нi Зульфат не знали, що кури можуть лiтати не згiрш за всяку птицю, тiльки невисоко). Поïвши курей, iталiйцi гуртами, найменше по двоє-троє, пхалися вiд двору до двору i шукали собi ïжу за грошi. Марка, марка!.. вигукували вони. Нiхто у висiлку не розумiв, що те означає, i тi, у кого завалялися марки для конвертiв, виносили ïх iталiйцям. Вони сердилися i то по-своєму, то по-нiмецьки кричали, вибалушивши чорнi циганськi очi: Дурнi! Сольдато iтальяно... дати вам маркен... Денаро деля... Гросдойчен Райхес, унд зi мюссен... вi повiннi дати... фюр дiзес вертфоллє гельд: лютте молько, бурро масльо, формаджо сiр... Манджяре! Ессен! ïсти!.. Про це розповiв Климковi Зульфат, бо iталiйцi приходили й до них. Дiд Гарєєв сказав ïм: У нас є вугiлля... Бiльш нiчого в нас немає. Тодi iталiйцi кинулися грабувати i брали не тiльки ïжу, а й одяг, де кращий. Через тиждень вони пiшли далi, а у висiлку почався голод. На маленькому базарному майданi щоденно, з ранку до вечора, стояли мовчазнi люди, тримаючи в руках усе,. що було в них найновiше: костюми i пальта, сукнi й сувiйчики матерiï, черевики й кiровськi годинники на вузеньких ремiнцях... I все те не продавалося, а мiнялося хоч на який-небудь харч. Та найчастiше в натовпi було чути: Солi... Солi нi в кого немає? Вiддаю за склянку солi... Якось, покружлявши навколо хлiбопекарнi, де ще не давно з жовтих дерев'яних лоткiв горнувся, мов з рукава, гарячий хлiб i де ще й досi пахло хлiбним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не завернули б туди надивилися вже на змучених голодом людей з якоюсь дитячою жалiбною надiєю в очах, якби там не зчинився ­валт. Бiля старих дерев'яних прилавкiв, побачили вони, стояла пiдвода, ïï оточили з обох бокiв i кричали, пiднi маючи над головою у кого що було: Вiзьми в мене! Новiсiньке, подивися!.. Бери костюм. Шевйотовий, не надiваний i разу... Черевики хромовi треба?.. Драп на пальто... Попробуй, який важкий. Вiчне буде пальто. На возi, запряженiм парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько i гув примирливо, перемацуючи очима товари: Тихо, тихо... Що менi треба все вiзьму. Сам виберу. Тiльки тихо, граждани! Ша! Ану одiйди, не мацай мiшкiв, бо так батогом i встюжу. Мацає воно... Ти, з драпом, давай. Що тобi? Борошно є, кукурудза, сiль бiла, слов'янська... Натовп iзнову загув, заколихався. Були б оце нашi шахтарики, вони б тебе вдягли i взули, ще й пiдперезали б... неголосно мовила якась жiнка. В руках у неï було приношене дитяче пальтечко. Бородань почув ïï, знайшов кам'яними очима в на товпi i сказав: А ти вобше может тут не стоять. Вобше не пiдходь, бо я в тебе й золота не вiзьму, хоч би в тебе воно й було. ïх пожалiй, привези, а вони ще й зубами скреготять... На жiнку несердито зацитькали, нiби просили ïï мовчати. I тут Климко побачив Наталю Миколаïвну, вчительку свою i Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаïвну в цiй сукнi лише двiчi на рiк: першого вересня i в останнiй день занять. Наталя Миколаïвна щоразу так хвилювалася, зустрiчаючи ïх, своïх учнiв, а чи проводжаючи на канiкули, що троянди з трояндовоï сукнi зацвiтали в неï й на щоках. А минулоï весни на останньому уроцi вона сказала, печально всмiхаючись: От i пiдете ви в юнiсть, уже з iншими вчителями, а я знову повернуся до маленьких, таких... грибочкiв, як були ви, коли при йшли до першого класу. Пам'ятаєте? I сльози, двi сльозинки, покотилися ïй з очей, однак вона не чула ïх i посмiхалася. Тодi сказала: Урок закiнчено, до побачення, дiти... I одвернулася до вiкна. А вони стояли й стояли за партами, хоч у коридорi вже знявся радiсний гамiр: закiнчився учбовий рiк, сонця надворi повна чаша, аж до пiднебесся, хто ж не радiтиме! Наталя Миколаïвна стояла осторонь вiд натовпу, що затулив пiдводу, i, маленька, блiда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було нi презирства, нi гнiву, а лише зляканий подив. Одна ïï брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено пiднялася вгору i дрiбно-дрiбно тремтiла. Климко з Зульфатом пiдiйшли до неï (вона не помiтила ïх) i, затинаючись вiд хвилювання, сказали, перебиваючи один одного: Добрий день, Наталю Миколаïвно... Вона здригнулася i випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно пiдхопили ïï, легесеньку, як пух, i так стояли з нею, нiяково й щасливо всмi хаючись. Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали... I осяяла ïх такими лагiдними, такими рiдними очима, що ïм обом здалося на мить, нiби все навколо так, як i колись було, що немає i не було нiколи вiйни, i похмурого бороданя на возi, i вибитих вiкон у магазинах, i холодноï неживоï пекарнi за сiрим дощаним парканом; що ось зараз на станцiï озветься гудком паровоз i дзвоник за клубом, де школа, покличе ïх на перший урок.. Ей ти, молодице! гукнув бородааь. З червоним платтям. Пiдходь, я беру твiй товар. Наталя Миколаïвна повiльно обернулася до нього i сказала тихо, але так, що всi в натовпi почули i огля нулися: Нi-нi. В а м я його не промiняю. Нiзащо. Бородань примружив кам'янi очi i, перекосивши рота, сказав: Поду-умаєш, яка цяця... Ва-ам! Ну, тодi пухни з голоду! Видно, сукня йому подобалася. Ходiмте, хлопчики, проведете мене трошки, сказала Наталя Миколаïвна до Климка i Зульфата. Вони пiшли геть вiд базару. А бородань перепитав у когось iз натовпу: Хто вона? Вчителька? I погукав: Ей ти, вчи-тельша!.. Горда! Iди сю... Вiн де встиг доказати, хутко присiв на возi й затулив голову руками. Каменюка пролетiла понад ним i вдари лася об стiну аптеки. Натовп одсахнувся вiд воза, всi злякано дивилися на Наталю Миколаïвну та хлопцiв, а Зульфат тремтiв i кричав: Я вб'ю його! Таких треба вбить! Вiн ухопив грудку породи, прищулив очi й замахнувся вдруге... Не смiй, Зульфатеï звелiла Наталя Миколаïвна, а Климко перехопив товаришеву руку i сказав: Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш. Iш, чому вона тих виродкiв навчила! прохрипiв бородань. Вчи-и-ительша. Вiн побачив, що небезпека вже минула, i знову випростався на возi. Iш, чому навчила! Вони вiдiйшли вже далеченько вiд базару, а Зульфат все ще тремтiв, мов у пропасницi, i раз по раз люто озирався, блискаючи очима. Наталя Миколаïвна легенько погладила його блiдою, в синiх прожилочках рукою по чорнiй стриженiй головi й сказала: Ну годi-бо, Зульфате, заспокойся... Кармелючок мiй милий. Вона тихо, лагiдно засмiялася, i хлопцi, мовби вони ждали знаку, теж заусмiхалися. Тодi Клим ко нерiшуче спитав: А можна, ми подивимося на вашого маленького? Маленьку... На щоках у Наталi Миколаïвни виступили ледь помiтнi блiдо-рожевi троянди. ïï звати Оля. Вона трохи пiдняла косинчик бузковоï сповивачки, i Климко з Зульфатом разом, зiткнувшись лобами, заглянули пiд той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке личко, бiле, аж крейдяне, i щiльно заплющенi повiки, що здригалися вiд сонця, а губеняти, не червонi, а синюватi, ожиновi, невпинно ворушилися, наче шукали щось. Зараз, зараз... промовила до личка Наталя Ми колаïвна. Хлопцi не зрозумiли, що означало те зараз, лиш усмiхалися: Олю, О-олю! i причмокували губами. Де ти живеш тепер, Климку? Наталя Миколаïвна сумно глянула Климковi в очi. Я знаю, менi розказували про все, що тодi сталося, i... менi дуже хотiлося... треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той день... Климко посумнiшав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову. Ми зараз удвох iз Зульфатом, сказав Климко. Додому до нього, правда, навiдуємося щодня води наносимо, вугiлля навибираємо пiд териконом... Там тепер усi гребуться. I знову до мене. У ваговiй живемо, на сортувальнi. Де штибовi кучугури, знаєте? Iталiйцi туди нi разу й носа не поткнули! У нас там гарно, тепло, грубка є залiзна, картопля... Климко перезирнувся з Зульфатом. Той на мить заплющився, тодi швидко закивав головою. Наталю Миколаïвно... Климко зупинився i подав учительцi ïï трояндову сукню, яку досi нiс пiд полою дядьковоï дiжурки. Не треба вам нiчого промiнювати, а переходьте це ми вас iз Зульфатом удвох просимо, переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядiтимемо... Все помагать будем! вигукнув Зульфат, зблиснувши на Наталю Миколаïвну гарячими вiдданими очима. А Олi я колиску принесу. У нас є. Залiзна! Батько сам у депо зробив, як я оттакенький був. У кузнi гнув, електрозваркою варив! Наталя Миколаïвна всмiхнулась i опустила очi: ïй справдi нiде було жити. Коли iталiйськi солдати отаборилися в школi i вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в шкiльному саду вогнища i смалили над ними курей, з реготами й спiвами), Наталя Миколаïвна з дитиною i чемоданом, у якому були одяг та дещиця сухарiв, тихцем пiшла iз своєï кiмнати у виселок i назад уже не повернулася, бо кiмнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками. Та й уся школа стала схожа на казарму, а в класах стояв нудотний дух курячоï смалятини. Не те що жити моторошно й жаль дивитися було на стареньку приземкувату школу з чорними, як синяки, вибитими вiкнами... Спасибi, тихо мовила Наталя Миколаïвна до хлопцiв i додала ще тихiше: Я рада за вас, моï хлопчики, я просто щаслива... Климко i Зульфат упоралися швидко. Вiд полудня до вечора вони перенесли з кiмнати Наталi Миколаïвни все, що в нiй було: лiжко, стiльцi, книги, розкиданi по пiдлозi, етажерку, постiль (подушки були чомусь порiзанi, i з них вiялося пiр'я). Зостався тiльки великий вазон у дерев'янiй дiжечцi розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцям стало шкода кидати ïï саму, i вони вже смерком, щоб нiхто не бачив, обнявши бочонок з обох бокiв, спотикаючись i сапаючи, стаючи раз по раз перепочити, перенесли до ваговоï i троянду. Вже геть споночiло, коли Зульфат приправив колиску, надiвши ïï сiткою на голову. Колиска була з усiх бокiв розцяцькована квiтами з дроту i всякими дротяними кучериками. Фарба на нiй, весела, голуба, деiнде облущилася, i там виступила iржа, та коли Зульфат гойднув колиску пальцем, вона гойдалася довго, як маятник, сама, наче промовляла: Дивiться, яка гожа я нянечка! Слiдом за Зульфатом прийшов i дiдусь Гарєєв, низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках i гостроносих шахтарських чунях. Дiдусь принiс торбинку сухарiв i, торохтячи ними, поклав на столi, а сам пiшов до порога, щоб там сiсти. Зульфат поспiшив за ним слiдом i пiдставив стiлець. Дiдусь зiперся руками й грудьми на цiпок i мовчки дивився, як Наталя Ми колаïвна, маленька, з рожевим у сяйвi од буржуйки волоссям на плечi, поïть дитину чаєм з пляшечки. Тобi тут буде хорошо, Наташ Миколавна. Можна жит!.. Ай-я-яй... Маленькому чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старому чай, костi грiть. Да-а... Нiмець хитрий! Сам пiшов на Ростов, там є що кушат. Сюди послав iтальянiв тут нiчого кушат! Вiн хрипко засмiявся. Тодi кивнув сивою стриженою головою на сухарi: Нестандартний сухар. Хлiб нестандартний сухар нестандартний. Вийняв з печi хлiб, узяв буханка, верхушка раз одпала. Без верхушка буханка нестандартний. Брак. А хлiб не буває брак. Хлiб нiколи не брак... Да-а, можна жит! Молодим жит, старим туди! i постукав костуром по пiдлозi. Сухар економить! Не кажи так! сердито крикнув Зульфат. Мовч! iще сердитiше цитькнув на нього дiдусь Гарєєв. Вiн посидiв ще, покивав головою своïм думкам, потiм устав i зiмружено подивився в личко немовляти на руках у Наталi Миколаïвни. Молока треба! сказав суворо. Наталя Миколаïвна подивилася на нього винуватими очима: Немає... Не стало, Муса Шафарович... Дiдусь Гарєєв обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром: Пiдеш на Лобовку до Файзулiних. Там є молоко. Зараз? пiдхопився Зульфат. Завтра, сказав дiдусь. Нi-нi, я вас прошу: не треба, не турбуйтеся, благально мовила Наталя Миколаïвна. Мовч! сердито, як i на Зульфата, сказав ïй дiдусь Гарєєв, i хлопцям стало вiд цього нiяково перед Наталею Миколаïвною, а вона лише усмiхнулася, схилившись над дитиною. Дiдусь Гарєєв, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щоб iшов за ним i Зульфат. Климко догнав ïх уже за штибовими купами. В пiтьмi бiлiла i похитувалася голова дiдуся Гарєєва (вiн ходив швидко); Зульфат чимчикував поруч, як невидимка. Климко смикнув його за рукав, i вони трохи вiдстали. Знаєш, що я придумав, Зульф, збуджено сказав Климко. Я пiду по сiль. Зульфат зупинився. Куди? У Слов'янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарi казав: Сiль слов'янська, бiла? А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив. Уранцi поïхав увечерi вже дома... I зашепотiв квапливо, щоб Зульфат не перебив його: Що, що в нас картоплi є трохи та сала? Цього хоч би на два мiсяцi хватило. А скоро зима. Зараз, коли тепло, треба йти. Харчiв намiняємо по дорозi назад, молока, може... Сам не пiдеш, уперто сказав Зульфат. Я теж з тобою. А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дiдусем? А з Наталею Миколаïвною? Обiцяли помагати, а самi втекли. Та тебе й не пустять. А мене держати нiкому... Не пустять, погодився Зульфат. На прощання вiн сказав: Завтра? Вдосвiта, поки ще спатимуть, сказав Климко. А ти потiм розповiси Наталi Миколаïвнi, куди я подався. Зульфат мiцно вхопив Климка за плечi, притяг до себе i довго держав так. Потiм гаряче зашепотiв на вухо: Хочеш, я тобi iталiйський кинджал на дорогу дам? Хочеш? Поцупив? здивувався Климко. Нi. Вимiняв на четверо яєць. Вони за ïжу i карабiни промiняли б! Я знаю. Не треба кинджала, сказав Климко. Так пiду. Хто мене займе?.. Вiн прокинувся дуже рано. Мiж кучугурами ще тiльки-но почало сiрiти. Наталя Миколаïвна спала, згорнувшись клубочком- Бiля неï тулилася Оля. Вона майже цiлу нiч поплакувала, а тепер спала мiцно, i щоки ïй узялися ледь помiтним сонним рум'янцем. Климко тихо пiдсипав у буржуйку вугiлля (вiн i вночi вставав пiдсипати, як звик те робити, ще живучи в барацi з дядьком Кирилом), узяв чистий зошит, олiвець i написав: Наталю Миколаïвно! Я пiшов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим. Вiн навшпиньки викрався з ваговоï, вдихнув досвiтнього степового повiтря, немовби води з криницi випив, i подався у виселок до Бочонка. ...Над баштаном i куренем стояв молочний надщерб лений мiсяць. Була вже пiвнiч. Климко ворушився в соломi i кашляв до слiз, що заливали й холодили йому щоки. Вiн утирався сонний i знову засипав. I знову кашляв. А на баштанищi то тут, то там блищали холодною росою кавунчата. Тоï ночi кiнчився вересень i почався жовтень. РОЗДIЛ IV Вiн устав разом iз сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом'янiй постелi i туго обiпнувшись рябою плащ-палаткою. Тiло йому охопила гаряча млость, в очах плавали жовтi плями, i вiд того здавалося, що й надворi теж жовто. Ще захворiю, подумав Климко. I злякався: що тодi? Були б оце сiрники або хоч кресало, розпалив би солом'яне вогнище, зогрiвся, картоплi напiк. Може, пiсля гарячого й полегшало б. Хоч ïсти йому не хотiлося. Дiстав з торби галети, подержав у руках просто так, аби знати, що вони є, i поклав назад. Хай, пригодяться. I знову тяжко закашлявся. В очах бринiли сльози, бринiла сиза роса на бур'янах та кавунячому огудиннi, а руки так трусилися, що вiн мiцно сплiв ïх пальцями i затис мiж колiньми. Треба швидше йти. Там хоч люди. Климко пiдвiвся ноги одразу загули i налилися гарячим, похитнувся, але не впав i не сiв знову, а, тримаючись обома руками за куренiв дашок, виступив на двiр. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою у блискiтки хто кого переблищить i зовсiм не грiло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, i тремтiв, тримаючись руками за курiнь. Нi, по такiй холоднющiй землi далеко не зайдеш, хоча й близько вже: оно воно, мiсто, i за ним гори з рожевими вершечками рукою наче дiстав би. Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку i, зцiпивши од напруги зуби, одiрвав од неï чималий клапоть. Потiм розiрвав його ще навпiл i вийшло двi онучi. Однаково холодно буде, як намокнуть, подумав Климко. Навибирав, де цiлiшоï, сухоï соломи, поробив товстенькi устiлки i примiрив ïх до ступнi, щоб нi великi були, нi малi. Потiм туго обмотав ноги разом з вустiлками плащ-палатяними клаптями i позав'язував кiнцi вище кiсточок. Пiдвiвся, обiйшов довкола куреня ступалося у новiй взувачцi легко i м'яко i сказав сам собi, як дiд Гарєєв: Можна жить! Вiн ще посидiв у куренi, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечi торбу i пiшов до шляху, раз по раз корчачись вiд вибухiв кашлю. Йшов i розмiрковував, що робити далi: чи податися одразу просто в гори по сiль, а чи зайти в мiсто на базар i спробувати Бочонковi грошi. Той жмуток тридцяток, п'ятнадцять червоних цупких папiрцiв, що дав йому аптекар, як поховали дядька Кирила, лежав у нього в спiднiй кишенi дiжурки. Щоб не загубити його, Климко заколов кишеню мiдною дротиною i закрутив ïï. Можна й спробувати. Адже солi тут, мабуть, стiльки, що за так бери. Якщо грошi безцiнь, то й сiль не дорожча. Спробую, порiшив Климко i пiшов швидше. Мiсто починалося такими ж будиночками в садах, як i в звичайному висiлку. На парканах коло хвiрток висiли дерев'янi поштовi скриньки з дашками вiд дощу. Всi вони були порожнi... Вицвiрiнькували горобцi, пiдплигуючи на цегляних тротуарах. По одному паркану ходив рудий кiт i мружився на сонце зеленими очима. Вiконницi в будиночках було позачиняно, може, тому, що рано, а може, вiд вулицi ïх i вдень не одчиняли. Климко йшов iржавою трамвайною колiєю, переступаючи iз шпали на шпалу. Взувачку свою вiн зняв ще край мiста незручно якось тупцяти в онучах, подумають: старець. Людей траплялося мало. Скрипне хвiртка, висунеться з неï дитяча голiвка, стригне очима по вулицi: оно якийсь вурка йде з торбою за плечима, худий, брудний, босий, а великi синi очi, червонi по бiлках, так i нишпорять... Хлоп зачинилася хвiртка. Ей, хлопчику чи дiвчинко! гукне Климко. Як до базару йти не знаєш? Тихо за хвiрткою, тiльки чути, що сопе. Тодi: туп-туп-туп до хати втекло. Що за люди? зiтхає Климко i, покашлюючи, йде далi. Почалися будинки довшi й вищi, у три, чотири, п'ять поверхiв. Вони були сiрi й мовчазнi, нiби нiхто в них i не жив. Але людей побiльшало. I всi вони з тачками, клунками, вузлами сунули в одну вулицю. Бiженцi, чи мiсцевi, не розбереш. Климко пiшов за ними i скоро побачив базар. Вiн починався старцями, що густо сидiли й стояли попiд вицвiлим зеленим парканом. Були тут зрячi й слiпi, безногi, безрукi, старi й молодi. Кухлики, картузи, пелени, простягнутi коритцем жменi... Пода-айте... подайте... подайте... линуло понад парканом, як одна й та сама скорботна i жалiбна пiсня, Ану ке-лиш, сестрице, не проходь мимо, огляньсь на свого бррата i подай йому рруку! вимогливо гукав якийсь молодий дядько без ноги. Очi в нього були недобрi, пекучо поблискували в усi боки. Дзень, дзень, дзень... падали в кухлики монети. Спасибi, дитино, дай тобi боже дiждатися мужа чи брата. Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо через тебе й нас полiцiя загребе? А що я таке сказала?.. Що, що... Чуємо, не глухi. Климко зупинився коло староï-престароï бабусi, яка гомонiла до перехожих тихим немiчним голоском, але не жалiбно, а так, нiби казку вела: Прийшла немiч, люди добрi. Оце дивiться на мене та й побачите, яка вона, тая немiч. Кажу земельцi: розступися, забери стару... А вона не розступається. Прошу-прошу не хоче й квит... В пеленi у бабусi лежало три картоплини, дрiбна цибулинка i з десяток гривеникiв. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очима й сказала: Iди, iди хлопчику, це я не тобi розказую... Климко видлубав з кишенi одну тридцятку i поклав бабусi у пелену, а сам швидко пiшов геть. Над мiстом високо в небi прогули густi косинцi нi мецьких бомбовозiв, може, з пiвсотнi чи й бiльше. Во ни блищали проти сонця, як склянi. Старцi принишкли, всi, навiть слiпi, попiднiмали голови i тривожно питалися у зрячих сусiдiв: Багато? Багато... На базарi теж запала тиша. Тiльки з-пiд розламаного ларка при базарних воротах чийсь тонюнiй голос (були до вiйни мороженицi з такими голосами, згадав Климко) набридливо скиглив: А хто ще желающi-iнтересующi погадать? Зiночка гадає, що кого ожидає... Климко пiдiйшов до ворожки i став навпроти, грiючи ноги в теплiй на осоннi пилюзi. Жiнка сидiла на стiльчику, тримаючи в пеленi довгий, як пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папiрцями. З-пiд поли в неï визирала Зiночка дрiбненьке, схоже на пацюка звiрятко в бiлих i жовтих латочках. Очицi у звiрятка були маленькi й хитрi. Климко торкнув Зiночку пальцем за писок i всмiхнувся: Чого тобi? сердито спитала ворожка. Щоки в неï були товстi, червонi, в густих синiх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климкiв подив, басом. Нiчого... сказав Климко. А ви за галети нiмецькi ворожите? Або за картоплю? Покажи. Климко поставив торбу в пилюгу i витяг жменю картоплi. Дрiбна, сказала ворожка. За таку нi. Галетам вона зрадiла: О! Буде до чайку! I наказала звiрятковi: Зiночка, работай! Звiрятi прудко скiкнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло i висмикнуло зубами один папiрець, списаний нерiвним первацьким почерком. По ранєй дорогi вам пристоïть свiданя з мужом, прочитав Климко. Це не менi, це жiнкам, сказав вiн, подаючи ворожцi папiрець. Але вона, мовби враз оглухнувши, навiть не глянула на Климка, а забрала Зiночку пiд полу i, розгойдуючись на стiльчику, заскиглила противним тонесеньким голосом: А ще хто желающi-iнтересующi погадать?.. Климко вже хотiв був iти далi, як з-поза ларка вивернувся дядько з червоною подряпиною вiд носа до вуха i хрипко спитав у ворожки: Ну, як сьогоднi з клiєнтом? Слабо, сердито, басом прогула власниця Зiночки. Пр-ровiримо! сказав дядько, мовби нахваляю чись на когось, вихопив з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зiгнутим дзьобом, посадив ïï на мiзинець i, стрельнувши довкола прискаленим оком, весело гук нув: Евстрррелiйський папуга!! Виддає предсказания в око лiпить! Од-дин раз удовольство сiм лiт продовольство! Ну, навались!!! Не може буть, сказав Суворов, щоб Чортов мiст не перейшли! Хто перший першому безплатно!.. А хто ще желающi-iнтересующi... хотiла перебити його ворожка, але дядько з папугою накрив ïï голос: Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись! Климко засмiявся i закашлявся, дивлячись на дядька з папугою: видно ж, що одiрви й покинь! I раптом подумав: Чого ж оце я граюся тут? Хiба за цим сюди йшов? Вiн замашно стукнув себе кулаком по лобi, як це робив Зульфат, коли хотiв покарати сам себе, i пiшов у ряди. За сiрими, вицвiлими на сонцi прилавками сидiли i стояли жiнки i дiдусi й неголосно, сторожко озираючись на всi боки, припрошували до своïх товарiв. Тут були старi, побитi шашiллю iкони i в них боги пiд склом серед барвистих воскових квiтiв: мiднi, поначищуванi каблучки i серги; товстi давнi книги; червонi намиста з дукачами i знову iкони, старiшi й новiшi, в оправах i без оправ, але боги на них були схожi один на одного, як брати, i всi дивилися сумними очима не на людей, а поверх них. Далi йшли прилавки, заставленi мисочками з житом, кукурудзою, просом; бiлiли склянки з борошном, содою, вологою сiллю (Ось вона! зрадiв Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. I все це добро не продавалося, а мiнялося на одежу, гас, мило, сiрники... Видно, й тут грошi не нужнi нiкому, подумав Климко, вiдчуваючи страх: нiчого вiн тут не добуде... Люди торгувалися не весело, як було до вiйни, а з якоюсь похмурою настирливiстю, наче бороли один одного i нiяк не могли побороти: Скiльки ж ви даєте? П'ять кухлiв. Так спiдниця ж подивiться! Як хочете, не силую. Шiсть! Нє-є... Дитину хвору в Полтаву на тачцi везу... Ну то давайте вже. Запальнички, замки, кресала, губка, кремiнь! ...А воно ж на ватi чи на клоччi? Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивiться: вата. Пiвпуда. Скiльки?!! Сiль-крупка! Печатне мило загряничне! Тiльки за марки! ...То дiйдемося ми з вами? Хiба що на тому свiтi. Ну й люди ж! Наче до вiйни таких не було. Бiда наплодила... Ряди скiнчилися. Далi було засмiчене токовисько, а за ним, коло магазинiв з потрощеними вiтринами, стояли люди з тачками. Климко пiшов ще туди. Якщо i там не вiзьмуть грошi, тодi в гори. Бiля крайньоï тачки на дерев'яних колесах стояла дiвчина, з напуском на очi зап'ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квiтка до квiтки складений букет чорнобривцiв. На плечах у неï була ще одна хустка велика, у веселих червоних та зелених квiтах, а темно-вишневi шовковi китицi ледь не торкалися землi. Щоки у дiвчини були перепнутi по-старечому, навкiс, як у хвороï на зуби, а маленькi тонкi пальцi, що тримали квiти, тремтливо перебирали зеленi стебельця. Купiть мою хустку. Дивiться, яка ловка... тихим голосом так лагiдно i боязко просила дiвчина, що Климко зупинився бiля неï. Я й чорнобривцiв на додачу ще дам... Купiть мою хустку... Климко пом'явся, переступаючи з ноги на ногу, i сказав: Чудна ви. Кому ж вони зараз нужнi, чорнобривцi отi? Дiвчина сполохано глянула на нього темними затiненими очима i швидко вп'ялася пальцями в квiтчасту хустку. Та ви мене не бiйтесь, усмiхнувся Климко i згадав, що вiн сьогоднi не вмивався. Я не вурка, я по сiль сюди прийшов... Дiвчина одвернулася i стояла мовчки. Ото хлопець тобi правду каже, озвався з-пiд магазину якийсь дядько. Ти б поставила отуто коло мене тачку, пiшла в ряди й вимiняла, чого тобi треба. А то чорнобривцi... Дiвчина так само наполохано, як i на Климка, подивилася на нього. Дядько сидiв просто на землi, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висiялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. I в кожнiй зморшцi, здавалося Климковi, чаïлася добра лагiдна усмiшка. Перед дядьком двома рiвними рядочками стояли прорезиненi тапочки великi, й малi, i зовсiм манюнi, на дитину. Видно, вiн був швець i сам ïх понашивав. Швець поманив Климка пальцем: Здалеку йдеш чи тутешнiй? спитав. 3 Донбасу я, сказав Климко. А-а! Землячок... По сiль, кажеш? Климко кивнув. А що ж у тебе на сiль? Торбинка осьо, Климко зняв з плеча торбу. Нi, усмiхнувся швець, i кожна його зморшка теж усмiхнулася. Я питаю, на що мiняєш чи купуєш. Одежа якась путня є чи, може, марки? Такого нема, зiтхнув Климко, розглядаючи тапочки (Чи не спробувати вимiнять?). Грошi довоєннi є, так за них нiчого не продають. Треба йти в гори, туди, вiн махнув рукою, там я й даром наберу. Так же? А чого ж босий? Щоб легше на ноги... Климко ледь скривив губи, пробуючи усмiхнутись. Картопля в мене ще є. То, мо же б, ви промiняли взувачку на неï? Дрiбнувата, правда... Вiзьми примiряй. Климко привзув тапочки. Ногам одраау стало затишно. Бiльшi бери, щоб онуча влiзла, порадив швець. Климко послухав його, взув бiльшi й заходився розв'язувати торбу. Не треба, сказав швець. Носи собi, раз уже ти землячок... Вiн скрутив цигарку, припалив од саморобноï, з патрона, запальнички i сказав, огортаючись димом: А сiль ти, синок, проминув. Кiлометрiв п'ятдесят зайвих пройшов. Сiль це бiла Артемiвська. Чув? (Климко чув i навiть бачив це мiсто здалеку днiв три тому). Так ото бiля нього станцiя така є, називається вона Сiль. Там сiль. А тут що крейда, сода, вода солона в озерах є, але ж у торбу ïï не набереш... Проминув ти, брат, сiль. Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли i знемоглися, як пiсля цiлоденноï ходьби. Вiн сiв на проломлений дощаний ­анок i мовчав, стиснувши долонями щоки. Що ж... треба вертатися, насилу вимовив вiн, похлинувся клубком, що стояв йому в горлi, i закашлявся. О, як тебе пробрало. Швець поклав на плече Климковi велику руку, подзьобану вугiльними скалками, наче покроплену синькою. Нiчого, не скисай, щось придумаємо. З-за магазину вихопилося два полiцаï в чорному, з карабiнами за плечима i плоскими нiмецькими багнетами при боцi. Вони пiдiйшли до дiвчини з хусткою i стали. Приймись! сказав один з них, у кубанцi, на яку по-селезнячому закручувалася чорна чуприна. Вiн уперся колiньми в тачку, нiби йому не було бiльше дороги, i подивився на дiвчину дуже пильно спiдлоба. Дiвчина вхопилася за дишель i пiдтягла тачку ближче до магазину. Руки в неï тремтiли. Полiцаï пройшли повз шевця й Климка, навiть не глянувши на них, i той, що в кубанцi, сказав другому; Бачив, яка краля? Може, зараз вiзьмем? А куди вона дiнеться? Встигнемо ще. Люди помiж тачками загомонiли: Що то воно? Полiцаï, хiба не бачиш? Так нашi чи нiмцi? Турки! Ха-ха... Цсс... Нова власть... Новi прихвоснi, сказав швець, i на нього заозиралися однi з острахом, iншi ховаючи посмiшки. Щось вони затiвають, сказав швець до Климка i кивнув головою. Бач, скiльки ïх ононо висипало. Як гусей. Полiцаï, чоловiк, може, сорок, вервечкою, на однаковiй вiдстанi один вiд одного швидко йшли понад обома парканами. Ловитимуть когось... В рядах принишкли, i вiд цiєï тишi, що настала враз, одрубом, на майданi зробилося моторошно-похмуро. Климко помiтив, що з базару через токовисько спершу поодинцi, далi невеликими гурточками почали вишевку-ватися люди. Вони йшли непоспiхом, нiби вже вiдбазарувалися, потiм швидше, швидше... I раптом бiля прилавкiв надривно, страшно серед тишi закричала жiнка: Ай, що ж це ви робите! Пустiть мою дитину! Пустi-iть! Все торжище разом схарапудилося, гойднулось i люди побiгли, збиваючи одне одного, вириваючи з-по мiж плечей своï клунки, вузли, торби... А-а-а!... злинуло над базаром, як багатоголосий стогiн. А помiж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климковi слово: Облава!.. Облава!.. Сiра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Вiн прогнувся, мов гумовий, затрiщав з краю в край i впав. Але на вулицi щiльно, майже один проз один, стояли нiмецькi мотоцикли i грузовики. Пролунало кiлька автоматних черг видно було, що стрiляли вгору, i натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всi боки. В ньому густо синiли полiцайськi шинелi. Молоденьких виловлюють, сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько. Вiн обернувся до дiвчини з хусткою: Ти, дочко, йди сiдай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвiте на весь базар. Дiвчина, блiда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зiбгала хустку тремтячими пальцями i сховала ïï пiд полу жакетика. Вона сiла мiж Климком та шевцем, затулила обличчя руками i заплакала. Цить, суворо звелiв ïй швець. Сиди собi й годi. Як щур у горах тихенько. Посеред майдану з'юрмилися, тулячись одна до одноï, душ тридцять дiвчат i серед них один-однiсiнький, високий, на голову вищий за всiх, блiдолиций юнак. Звiдти було чути плачi. Полiцаï з карабiнами напереваги оточили i повели бранцiв до ворiт. Слiдом за ними, голосячи, пiшло кiлька жiнок з вузликами i торбами за плечима i сивий, без картуза (картуз вiн тримав у руцi) дiдусь на дерев'янiй ступцi. Вiн махав нею швидко, i рукою з картузом у лад ходi своïй вимахував, певно, боячись вiдстати. ...Та тут самi старi, ми вже дивилися, почув Климко i впiзнав голос полiцая в кубанцi, ïх було троє. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарiв. Де ж це та пташка з квiточками? Казав, давай зразу брати, так нi. Ну да, заперечив йому другий, у синьому карту зi, вигнутому на нiмецький манер. А вона б рейвах пiдняла. Тодi всi розбiглися б. Дiвчина тоненько заплакала i зашепотiла до шевця: Спасiть мене, дядю, спасiть... Тихо-тихо-тихо, швидко сказав ïй швець. Не бiйся... А Климко висмикнув з торби надiрвану плащ-палатку, розiпнув ïï в руках так, щоб затулити дiвчину, i став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що спало йому на думку: Якби не надiрвана, то була б довша... Так надiрвана... а в головi стукотiло: Хоч би пройшли, хоч би пройшли! Хах! Ось де вона сховалась! Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукавi. Та рука взяла дiвчину трьома пальцями за пiдборiддя i пiдштовхнула його вгору. Дiвчина пiдняла голову i дивилася на полiцая повнiсiнькими слiз карими очима. Уююй... Вони плачуть!.. Чого, моя квiтко, хто тебе обидив, га? Не руш дитини, тихо, але владно сказав швець. Ш-шо? перепитав полiцай, скосивши на нього нахраписто-веселi сiрi очi. Ш-шо ти промекав?! Не руш дитини, кажу, хрипко вимовив швець. Ану встань! випростався полiцай. Два iншi теж похмуро дивилися на шевця. Вста-ать, кому сказано!!! Немає на що стать, осмiхнувся швець. Вiн не дивився на полiцая, вiн дивився кудись повз його колiна. Полiцай коротко, прямо вдарив його п'ятiрнею в обличчя. Швець похитнувся назад, але не впав устиг обiпертись на руки. Вiн притулив долоню до розсiченоï губи, а полiцай одкинув чоботом ковдру i вiдступився на крок, скрививши рота. Пiд шевцем був маленький дерев'яний вiзок на пiдшипникових колiщатах. Поруч лежали двi дерев'янi пiдпихачки двi дощечки з обшитими шкiрою ручками. Шмаркач, незлостиво промовив з-пiд долонi швець, дивлячись, як i ранiше, мимо полiцая. Я, щоб тобi тепленько жилося, ноги в шахтi зоставив, а ти мене за це по зубах... Полiцай покашляв у стуленi докупи пальцi, потер ними губи, нiби поправляючи скривлений рот, i знову обернувся до дiвчини: То тебе що просить? сказав крiзь зуби, вхопив ïï за руку i смикнув на себе. Дiвчина зойкнула (хустка випала з-пiд поли, розiслалася по землi) i звелася навколiшки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дiвчинi в другу руку i закричав: Пустiть ïï! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Во на менi за матiр!! Та облиш ти цих старцiв, Стьопа... сказав третiй полiцай, позиркуючи на людей, якi покидали своï тачки i пiдiйшли ближче. Ходiмо. Без одноï Химки ярмарок буде. Н-нух, зло видихнув той, що в кубанцi. Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!. Полiцаï пiшли через токовисько до порожнiх прилавкiв i скоро зникли за ворiтьми. От бачиш i минулося, сказав до дiвчини швець, утираючи долонею закривавленi губи. Дiвчина стояла навколiшки й онiмiло дивилася в хустку, що розiслалася на землi. А Климко мiцно тримав ïï за руку побiлiлими пальцями, i кашляв, i тремтiв од кашлю. Котрась жiнка подала шевцевi хусточку втертися, але вiн сказав: Спасибi, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу швидше загоïться. Поспiвчувавши, тихо i злякано оглядаючись, жiнки помалу розiйшлися. Заскрипiли немазанi колеса на тачках, поспiвали сумно до ворiт: який там тепер базар. Дiвчина враз немов опритомнiла, вхопила шевця за руку, гладила ïï тонкими пальчиками i шепотiла, шепотiла плачучи: Спасибi вам, дядечку, спасибi, рiдненький... Отак вони вас... через мене... Повiки не забуду... Спаси... Швець легенько вивiльнив руку. Чого ж ти плачеш? Минулося i цур йому, радiй, що минулося. Далеко тобi ще йти? В Сумщину, дядечку... Я на шахтах була в Донбасi. А Тут вiйна... Тепер до мами добиваюся... I доб'єшся, лагiдно хмурячи брови, сказав швець. Чого ж. Тiльки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб нi лиця, нi очей не було видно. Та серединою мiста не ïдь, а глухими вуличками i на шлях. А там людей багато, з ними веселiш буде. Я тебе на своïй машинi проведу закавулками. Швець усмiхнувся i поторкав долонями шарикопiдшипниковi колiщата. Дiвчина слухала його i швидко, по-дитячому кивала головою. Тодi обернулася до Климка i винувато, соромко подивилася на нього заплаканими очима. Спасибi тобi, хлопчику... Я тебе зразу так i злякалася... Тобi, бува, не по дорозi зо мною, нi? Менi назад, сказав Климко, крiзь кашель. У Донбас. А то й справдi був би моïм братиком... Дiвчина жалiбно пiдняла брови. У нас iз мамою нiкого бiльш немає. Жив би в нас... Назад менi треба, сказав Климко. Повз них тягла тачку якась жiнка у довгому синьому плащi i в калошах на босонiж. Швець озвався до неï: Ти, молодице, хотiла балетки за сiль. То бери. Та хотiла, сказала жiнка i зупинилася з тачкою. Ви ж бо просили борошенця хоч склянок п'ять. Нема, чоловiче, борошенця, не взяла. Нiчого, якось обiйдуся вже. Давайте за сiль. Тут ось хлопчик, швець кивнув на Климка, земляк мiй, забився аж iз Донбасу. Двiстi кiлометрiв пройшов, щоб солi достати. А де ж ïï тут зараз найдеш? Жiнка швидко зиркнула на Климка. Роздала ж бо я, хазяïне, сiль. Те просить, те: Дай те, тiтонько, хоч у носовичок, хоч зо жменю. Жалко дивитися. Склянок, мо', з десяток осталося. Десять склянок! подумав Климко i уявив купку солi, величеньку таку. I зашпортався мерщiй у кишенi, добуваючи грошi. Дома в мене то ще є, та й багатенько. З Солi при везла два мiшечки, як вiйна почалася. А тут осьо, тiльки на денцi... Жiнка дiстала з тачки жовтий сировий клуночок. Давайте, скiльки є, сказав швець, та вибирайте собi взувачку, яка на вас дивиться. Тодi подумав i додав: А може, хлопчик помiг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солi досипали б iще, га? Я вам, тiтонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! Климко похапцем розкрутив дротинку на кишенi i простяг жiнцi всi грошi, дивлячись на неï вгору хворими очима. Жiнка зажурено подивилася на нього: Не треба менi грошей, хлопчику. Я тобi й так на сиплю з пiвпуда, а то й бiльше, скiльки донесеш. I спитала в шевця з надiєю в очах: Що ж воно оце далi буде, хазяïне? А що буде, одказав швець. Ось вернуться нашi, пошию вам усiм трьом чобiтки на рипах, на скрипцi заграю чи на баянi... А ви менi пiснi хорошоï заспiваєте або потанцюєте. Я колись любив потанцювать! I вiн посмiхнувся. Отак i буде. А як же iнакше? I всi заусмiхалися теж, дивлячись на його веселi зморшки бiля очей i по всьому виду, i над похмуро порожнiм, усипаним смiттям майданом нiби прояснiло. А швець дiстав з-пiд свого вiзка старий речовий мiшок солдатський, поскладав у нього парами тапочки тi, що зосталися, ковдру, зав'язав тугенько i накинув лямки на плечi. Що ж, рушаймо, одбазарувалися, сказав вiн. Ти, дiвчино, паняй за мною, я покажу, де тобi повернути. Узяв у руки дерев'янi пiдпихачки, дужо обiперся ними об землю i перший, з мiшечком за плечима, покотив до ворiт. Усi рушили за ним. За ворiтьми швець сказав жiнцi: Ви ж пiдмогнiть там хлопчинi. Як тебе хоч звати, земляче? Климко? Бувай, Климку, крiпися в дорозi, бо вона ж тобi неблизька. Бувай. I помахав Климковi дощечкою-пiдпихачкою. Вiн, не оглядаючись, поïхав щербатим цегляним тротуаром по негустому опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох, озивалися пiдшипниковi колiщата пiд його вiзком. А дiвчина згорблено, низько опустивши голову, тягла за ним свою тачку на дерев'яних колесах. Поïхали й ми, тiтонько, сказав до жiнки Климко. Разом веселiше буде, еге ж? А ти бiдовенький, завважила жiнка. Бiдовенький же? Не знаю, знiяковiв Климко. Вiн узявся за холодну залiзну ручку в дишлi тiтчиноï тачки i ще раз, востаннє подивився услiд шевцевi, що котив помалу мережаним тротуаром: iз тiнi в сонце, iз тiнi в сонце... I все глухiше було чути: тьох-тьох, тьох-тьох... РОЗДIЛ V ...Перше, що побачив Климко, коли розплющив очi, велике, рiвно обведене око червоного сонця у вiкнi (воно свiтило, мов крiзь морок), i став пригадувати, де вiн. А пригадавши, спитав: Тiтонько, тьотю Марино... Що воно ранок чи вечiр? Де ви, тiтонько? спитав так тихо, що ледве почув свiй голос. Тут я, синок, осьо, тiтка Марина схилилася над ним i поторкала теплими губами його чоло. Слава богу! зрадiла. Охолонув лобик. А то ж горiв, як жарина. Ранок зараз, дiтки, сонечко тiльки що зiйшло. Довго я спав, тьотю? спитав Климко. Не спав, а в гарячцi був. Без пам'ятi був трохи не три днi. Так тебе тiпало, бiдолагу, що аж пiдкидало на лiжку. Не знали вже, чим i вкривати. Застудився ти дуже... Климко поворухнувся пiд важкою вкривачкою i сказав: Треба йти. Вiн хотiв пiдвестися, але нi спина, нi шия, нi руки не скорилися йому тiльки в жар кинуло, i на лобi виступив пiт. Лежи, лежи, придержала його тiтка Марина. Куди ж ти пiдеш отакий-о немiчний. Пiдчинишся трохи, тодi й пiдеш. Лежи, а я тобi молочка сходжу напитаю. Як ïсти схочеш, бери, ось я поклала на стiльцi, ïж. Тiльки гляди ж не вставай. Три днi! Климко вiдчував, що йому запекло в очах, як тодi, в балцi, де вiн дожував останнi крихти вiд Бочонкових сухарiв, i заплющився. Три днi... Це ж половину дороги пройшов би вже. А мо', й бiльше нiж половину, бо назад, iз сiллю, iшов би швидше. Та й нiг уже не треба було б сiдати грiть. Вiн iшов би так, як тодi, коли вони з тiткою вихопилися за Слов'янськ i Климко побачив i впiзнав далеко в полi той курiнь, у якому ночував минулоï ночi, а ще далi станцiю i чепурний виселок, де вiн сидiв пiд парканом та ждав, що горобцi зiб'ють йому двiйко червивих яблук. Отже, вiн вертався додому! А нам з вами, тьотю, ще й по дорозi! сказав тодi Климко i став тягти так завзято i так легко й широко ступав у нових тапочках, хоч вони трошки i хляпали без онуч, що тiтка Марина так звали жiнку ледве встигала за ним i дивувалася: Де в тебе та й силочка береться, он скiльки пройшовши голодний i холодний. Климко-бо iз вдячностi до неï розказав, звiдки, чому i як iшов сюди. А надвечiр, уже в Тiтчинiй хатi, його раптом почало так трусити, що й слова не мiг вимовити. Вiн ще встиг помитись у ночвах з лiтеплом, гуркочучи брусочком мила по худих ребрах, перевдягтися у велику чисту чоловiчу сорочку, що пахла, як i дядьковi Кириловi сорочки, простим чорним милом, i тодi його звалило. Далi вiн чув тiльки, як йому давали пити щось гiрке, а зуби цокотiли об вiнця залiзного кухля... Климко розплющився. Тiтки Марини в хатi не було. Вiн поскидав iз себе одну за одною всi вкривачки: теплу ковдру, старе пальто, якiсь кофти, дiжурку свою i встав, спустивши ноги додолу. В хатi було чисто i ясно вiд сонця, веселих вишиваних рушникiв на стiнах та вiд червоних калачикiв i хвастунцiв, що цвiли на лутках у кожному вiкнi. На стiльцi коло лiжка лежала скибка хлiба, намазана смальцем i потрушена зверху сiрою сiллю, та двоє червонобоких яблук. Климко повiльно, стримуючи себе, з'ïв хлiб i одне яблуко. А те хай, по думав про друге, у дорогу вiзьму. Вiн побачив на лавi рiвно складену чисту свою одежу, матроску i штани (вилиняли пiсля прання ще дужче, аж побiлiли), устав i вдягся. Потiм накинув дiжурку i вийшов надвiр. Сонце рiзонуло в очi, з них побiгли двi сльозини. Климко витер ïх пальцем. У повiтрi пахло садовим димом. Так пахло восени i в ïхньому висiлку. Листя палять, подумав Климко. Треба ж роботу якусь зробити тiтцi, а то тiльки набалакав: i те зроблю, i те... Вiн знайшов у сiнях якийсь вiник-деркач i промiв тiчок бiля порога та вузеньку мiж споришем стежку до хвiртки так вони замiтали щоосенi i щовесни в шкiльному дворi. Тодi обiйшов тiтчину хату, повисмикував старий цупкий бур'ян попiд призьбою i хата одразу нiби повищала. Обдивився довкола що б його ще таке зробити? i помiтив за хлiвом солом'яний погрiбничок, теж зарослий густим бур'яном. Вiн пiдiйшов до погрiбничка, вхопився обома руками за найдебелiшу гiллясту бур'янину, щоб ïï вирвати, i раптом почув приглушене пiдземельне: Ко-ко-ко-ко?! Заджеркотiли й кури, але тихiше й не так сердито, як пiвень, i теж з-пiд землi. А-а-а, здогадався Климко, усмiхаючись, i облишив бур'ян: хай, серед нього не всяк одразу й помiтить погрiбничок. Вiн пiшов у хату, застелив лiжко i сiв перепочити, бо втомився. А як же оце йти, як i од вiника вхоркався? i заспокоïв себе тим, що добре попоïв, тож сили прибуде. Незабаром повернулася тiтка Марина, весела, рум'я нощока, очi смiються. В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квiтками по боках, над вiнцями в нього бiлiла шапочка молочноï пiни. Таки встав? здивувалася i високо, ялиночкою пiдняла брови (вона i в дорозi пiднiмала ïх так, коли дивувалася). Ну й меткий! У вас там на шахтах що всi такi? I в дворi вiн уже, бачу, хазяйнував. Хiба ж можна отакому хворому i за роботу? Тобi ще лежати та лежати. Я пiду, тьотю, тихо сказав Климко. Сьогоднi. А то ще один день пропаде... Тiтка Марина поставила глек з молоком на лаву i подивилася на Климка спершу злякано, потiм обличчя ïй жалiбно скривилося, очi набралися слiзьми. А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? спитала вона невпевнено. Назовсiм. До кого ж тобi туди йти? Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж хворе хлопченя... А вчителька з дитинкою якось переб'ється, серед людей же... Я тебе вдягла б як слiд i взула, ïсти в мене, хвалити бога, є що нiмцi до нас тiльки .вряди-годи заскакують, то ще й не обiбрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловiк мiй, з вiйни хай там його, козака, смерть обминає жити мемо втрьох, будеш нам за рiдного сина... В школу тебе оддамо... Га? В очах у неï свiтилася надiя i ще щось таке ласкаве, чого Климко не мiг збагнути. Йому тiльки дуже шкода стало тiтки, i вiн сказав: Я прийду до вас, тiтонько Марино. Як тiльки не стане в нас голоду, так i прийду або приïду. А зараз треба менi назад, мене там ждуть... (Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переïзд у степ i довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й узгiрцi, звiдки має прийти Климко; що часто разом з ним виходить за переïзд i Наталя Миколаïвна з маленькою Олею на руках, тодi вони дивляться на дорогу вдвох iз Зульфатом i мовчать, картаючи себе в душi: Зульфат що не розрадив Климка, Наталя Миколаïвна що не почула, як вiн пiшов. Надвечiр вертають онiмiлим у голодному горï висiлком назад до ваговоï, i ïм здається, що там ïх уже чекає Климко усмiхнений, мовчазний i синьоокий. Але його немає... Климко цього не знав. Вiн знав лише одне: там його ждуть). Тiтка Марина зiтхнула, витерла долонею очi й сказала вже iншим, стурбованим голосом: Сiдай тодi пий молоко, а я тобi клуночок складу, Вона внесла з хатини склянку i налила в неï молока, густого i тепло-пахучого. А пiвня, тiтонько, ви краще зарiжте, бо вiн i курей продасть... сказав Климко. Тiтка Марина тихо засмiялася i подивилася на нього залюбленими очима: Хто тебе й викохав отакого... А що, хiба його чуть? Як пiдiйдеш близько, чуть, а з двору нi. Вiн у мене й на волi розбишакуватий був та горлатий. Думала, хоч у погребi посмирнiшає. От босяцюра! Тiтка зiтхнула. Я не хотiла тобi зразу казати, думала ж, зостанешся... Нiмцi товарний поïзд учора пустили в Донбас, до накiєвого чи до Горлiвки, точно не знаю. А сьогоднi ввечерi ще один пiде. З нашоï станцiï. (Климковi стало важко дихати так стисло в грудях.) Це менi той чоловiк, де я молоко брала, сказав. Вiн перед вiйною обходчиком робив, то й зараз погнали, дарма що старий уже. Кажуть, не пiдеш корову заберем. Може, вiн пiдсобить тобi сiсти, як перегомонiти з ним, га? I сама ж собi вiдповiла: Перегомоню. А ти пий молоко та лягай хоч до полудня поспи здоровiший будеш. Пiду я в печi розтоплять. Климко скуштував ковток молока, ще ковток... У склянцi поменшало на третину. Подумав, подумав i долив ïï водою з кухля, що стояв на столi. Потiм ще надпив i ще раз долив, i ще... Поки стало не молоко, а синя бурдичка. Що то ти робиш? почув вiн i пiдняв голову: в хатинних дверях стояла тiтка Марина. Доливаю... винувато сказав Климко. - Водою?! Климко опустив очi й кивнув. Менi, тiтонько Марино, якби хоч пляшечку з собою взяти, додому, сказав тихо. Може, довезу... То й вiзьмеш! Спарю i вiзьмеш! Смiливо пий, я ще дiстану. Вона вернулася в хатину i голосно зiтхнула там. А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягся й лiг. Вiн дивився у вiкно й ждав полудня, аж доки й заснув. Було вже поночi. На станцiï анi вогника, анi голосу людського. Тiльки паровоз, видно, старенький уже, хрипко дише та кидає негустi iскри в захмарене небо. Вугiлля в топку закидають, подумав Климко, iнакше iскри не летiли б. Вони вилiтають з труби лише на ходу i коли шурують топку, щоб пiдняти пару. Климко знав це ще змалечку вiд дядька Кирила. В паровознiй будцi тим часом погасли червонi вiдблиски, дверцi закрились, перестала шурхати об вугiлля лопата. Климко захвилювався: скоро вiдправлятимуть. Вiн сидiв пiд якоюсь будкою бiля клунка, а тiтка Марина пiшла шукати обходчика. З кiнця ешелону почулося тоненьке видзвонювання молоточка. Воно ближчало. А коли порiвнялося з будкою, де сидiв Климко, стихло, зарипiла черепашка пiд. ногами, i Климко почув шепiт тiтки Марини: А порожнi вагони є, Гнатовичу? Вони всi порожнi, одказав ïй хрипкий старечий голос. Веди свого пасажира до другого з кiнця, там уже є люди. Та й чисто: з-пiд лiсу вагон. Тiльки дверi тихо одчиняйте. Климко побачив маленьку чорну тiнь обходчика з довгоносою мастильницею в руцi i знову задзвенiв по колесах молоточок. Пiдiйшла тiтка Марина, теж як тiнь, з ночi виринула, зашепотiла: Ходiмо, синочку. Повезло нам, дякувати добрих людей. Вона легко закинула клунок на плечi i взяла Климка за руку. Осюдою, поза вокзальчиком ходiмо, бо ще наскочимо на того виродка... Начальник станцiï тут об'явився новий. Бiля передостаннього вагона вони постояли прислу хаючись, потiм тiтка Марина легенько постукала в дверi i сказала неголосно: Своï, не бiйтеся... Дверi тихо вiдкотилися, утворивши чорну щiлину. Може, пiдсобити? озвався зсередини чоловiчий голос, i простяглася рука. Тiтка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцiлувала Климка, зросивши слiзьми йому щоки, i зашепотiла гаряче: Прощай, синочку... Так хотiлося менi тебе зостави ти в себе, такий ти менi любий став, як iшли тодi з города, як хворiв, серця б тобi увiрвала... Приïжджай... Пiшки не йди далеко... А приïжджай... Я не забуду вас, тьотю Марино, надломленим голосом сказав Климко. Я... спасибi вам... я приïду... Чесне слово! Паровоз тоненько свиснув. Тiтка ще раз поцiлувала Климка, шепочучи щось сама собi, i поïзд, брякнувши буферами, рушив. У вагонi пахло старою сосновою стружкою, на стрiлках вiн погойдувався i рипiв, а коли поïзд набрав швидкiсть, його стало метляти з боку в бiк, i вiн уже не рипiв, а стогнав. Чоловiк, мабуть, той, що брав Климкiв клунок, довго черкав сiрником, а коли спалахнув вогник, Климко побачив купу стружок у кутку i пiд ними душ п'ять жiнок з якимись пожитками в мiшках i кошиках. Жiнки дивилися на вогник тьмяно-блискучими смiливими очима. Нашi, подумав Климко, донбасiвськi. I йому стало легко, тепло й затишно у цьому рипучому вагонi. А чоловiк прикурив цигарку i сказав Климковi уже в пiтьмi: Вiзьми пiдмости собi стружок пiд боки, то подрiмаєш у дорозi. Нiчого, я i сидячи вмiю спати, бадьоро одказав Климко. Вiн сiв бiля дверей, притулився спиною до стiни вагона, що ходила сюди-туди, мовби приколихувала, i дивився в прочиненi дверi на небо. Низькi чорнi хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, як вони час вiд часу засмолювали негустi дрiбнi зорi i як тi зорi знову ненадовго з'являлися, Климко здогадався, що хмари бiжать. Поïзд iшов нерiвне: то смикався i набирав шаленоï швидкостi, то гальмував так само рiзко, як i розганявся, то зупинявся просто посеред степу i довго стояв, а вiд переднього вагона бiля паровоза було чути нiмецьке гелгекання. Тодi в кутку, де сидiли жiнки, нишкли, а чоловiк гасив цигарку. Вiн курив часто, i в спалахах сiрника було видно стареньке зморшкувате лице з кустратими бровами. I знову поïзд рушав, помалу, навпомацки долаючи нiч та посвистуючи тоненько хтозна й до кого. Дядькiв ФД так не ïздив. Вiн пролiтав станцiю, як ураган. I Климко, зачувши його потужний лицарський гудок ще за семафором, ледве встигав вискочити з барака, щоб по махати дядьковi Кириловi i побачити, як вiн усмiхається йому i махає рукою, а бiлява хвиляста чуприна в'ється на вiтрi. То був веселий i мудрий паровоз... Вiн мiг мчатися, по-молодецьки жбурляючи шапки сивого диму пiд вагоннi колеса, а мiг нищечком, як довга чорна щука, пiдкрастися пiд самiсiнький барак, поставити на землю дядька Кирила iз залiзною скринькою в руцi, потiм гучно зачахкати трубою, мовби зареготiвши, i задки швидко покотитися на станцiю. Та було iнколи й так, що ФД зникав кудись на цiлу добу чи й двi, а дядько лишався вдома. Найчастiше це траплялося у свято, коли депо, шахта, станцiя, клуб i школа сяяли вночi червоно-синьо-жовто-зеленими гiрляндами, що гасли аж по тому, як сходило сонце, а з вiкон у висiлку грали патефони, i в барацi крiзь тонкi стiни було чути з кiмнати в кiмнату святковий гомiн. Дядько Кирило, в бiлих напрасованих брюках, бiлих паруси нових черевиках i блакитнiй сорочцi, легко перехопленiй у станi шовковим поясом, одягав Климка в матроський костюм з безкозиркою, в новi рипучi сандалi, брав його за руку, i вони йшли до магазинiв по морозиво та цукерки смугасту Ракову шийку... Вiтер грався стрiчками безкозирки i лоскотав ними тоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками, лизав кругле морозиво, а дядько присiдав бiля нього навпочiпки i казав: Бiжи тепер додому, а я ще побуду з товаришами. Очi в нього були усмiхнено-печальнi вiн нiколи не усмiхався ними весело, а бiляве хвилясте волосся свi тилося на сонцi шовком. Посадимо iз Зульфатом вишню над ним, думав Климко, уткнувшись головою в колiна. Весною вона бiло цвiстиме, влiтку ягiдьми блищатиме, шпаки налiтатимуть... А восени встелятиме могилу червоним листям з усiх бокiв... Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрiчки вiд без козирки лоскотали i лоскотали Климковi шию так м'яко, так нiжно... Вiн прокинувся вiд гучного гуркоту дверей. I не зразу розгледiв на тлi сiрого дощового неба нiмця у вагонi, що стояв простоволосий, без зброï, у довгих по самi лiктi шкiряних рукавицях. Нiмець обвiв лiхтариком усi кутки, помовчав, розставивши ноги i згасивши лiхтарик, i раптом крикнув, як вистрiлив: Гераус!!!1 Першим пiшов до дверей дядько, що все курив. В руках у нього був кошик i невеличкий вузлик. Нiмець ждав його, стежачи за ним зосереджено, спiдлоба. Коли дядько пiдiйшов близько, нiмець вiдкинувся плечима назад, обкрутнувся на однiй нозi, а другою з усього маху вдарив старого вище колiн. Дядько охнув i сторчма випав з вагона. Нiмець знову став у попередню позу i ждав жiнок. Климко попробував одчинити своï дверi, але вони не подавалися, видно, намокли за нiч пiд дощем. Зойкнула жiнка, закричала друга, третя... Нiмець бив ïх так само, як i старого, мовчки, iз усього маху. Климко на превелику силу встав з клунком за плечима i пiшов до дверей. Вiн помiтив, що нiмець б'є лише правою ногою, i хотiв проскочити злiва вiд нього. Нiмець скоса стежив за Климком, Климко теж не зводив з нього очей. Не дiйшовши до дверей крокiв три, вiн зiгнувся калачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи влiво од нiмця i разом з клункам полетiв з вагона, перекинувся в повiтрi й посунувся сторч головою по крутому мокрому насипу просто в калюжу, а клунок боляче придавив шию. Нiмець таки достав його вже на льоту кулаком у груди... Климко спробував пiдвестися, але в грудях i в колiнi так заболiло, що вiн застогнав i поповзом, ковзаючи лiктем по грязюцi й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжi. Бiля переднього пасажирського вагона стояв гурт нiмцiв. Вони курили й реготалися. Коли до них пiдiйшов той, що викидав, гурт обступив його i зареготав ще дужче. Скоро поïзд рушив. Климко розтер груди й колiно. Добре, що тiтонька Марина дала штани, хоч були вони й великi, а то живо го мiсця на ногах не зосталося б, подумав вiн, пiдвiвся i видерся на насип. Недалеко, кiлометрiв за три, вiн побачив станцiю i впiзнав ïï: то було Дебальцеве! Тепер йому лишалося пройти кiлометрiв шiстдесят. Климко повернув за акацiєву посадку i побачив неподалiк у степу старого з кошиком та жiнок з мiшками за плечима. Вони посувалися помалу i дуже горбилися. Климко пiшов слiдом за ними. А мокрий степ гiрко пах полином i тихо шумiв од вiтру. Низько над ним сунули хмари. РОЗДIЛ VI Другого дня Климко пiдходив до своєï станцiï. Було ясне пiсля дощу надвечiр'я. Дощова роса м'яко блищала на пожухлих придорожнiх травах, i сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскрiло у кожнiй росинi. Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зi своєю ношею. Мiшок iз сiллю та харчами (була серед них i пляшка молока, що якимось дивом не розбилась, як упав з вагона) вiн перев'язав пополам i нiс по черзi то на од ному, то на другому плечi. В дощ вiн не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов i йшов, напнувшись надiрваною плащ-палаткою, доки несли ноги. Йшов вiн помалу ще й тому, що не треба вже було поспiшати: он вiн, виселок, мрiє крiзь безлисту посадку, а он лежить за iржавими колiями великий залiзний бак зваленоï водокачки, звиваються димки по нiмому териконовi порода горить. У висiлку теж деiнде курять негустi дими з димарiв i тануть над посадкою. Дома, дома!.. Уже дома. Вiн не пiде висiлком, нi. На переïздi вiн зверне лiворуч i колiєю, мимо станцiï, депо, печища на мiсцi барака i хлiбопекарнi дiстанеться до ваговоï. Постукає тихенько в дверi... Хто там? спитає Наталя Миколаïвна. Заходьте, будь ласка... Климко усмiхнувся i, сам того не помiчаючи, пiшов швидше. Нараз у висiлку глухо хлопнув пострiл. Потiм коротко диркнув автомат. Невже знову iталiйцi? подумав Климко. Вони й тодi, як прийшли, зчинили таку стрiлянину по курях, наче у висiлку точився бiй. Так де ж тi кури зараз, як ïх витрощили до одноï? Знову бухнув пострiл, уже ближче, куля десь угорi тiвкнула. I тут Климко побачив, що вiд переïзду назустрiч йому бiжить якийсь чоловiк босий, у солдатському галiфе з розв'язаними поворозками i в гiмнастерцi без ремiняки. Вiн бiг i весь час оглядався. На переïзд вискочило ще двоє, у чорному, i один з них припав на колiно i вистрiлив. Той, що бiг, вильнув убiк. I тодi Климко все зрозумiв. Туди, дядю, бiжiть! закричав вiн, показуючи рукою праворуч вiд себе. Тудиi Там балка!.. Вiд переïзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди i обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячi плями. Вiн уп'явся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав. А з пробитого мiшка тоненькою бiлою цiвкою потекла на дорогу сiль... Климка-а-а! Кли-и-мка-а! почув Климко з гарячоï пiтьми i нiчого вже бiльше не чув. Вiд переïзду, пiднявши руки, спотикаючись i падаючи, бiг до Климка Зульфат.
Климко