Дивак



Категории Григiр Тютюнник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал На початку зими ходити Олесевi до школи можна двома стежками: одна бором, друга рiчкою. Сюди зручнiше, та в зазимки лiд на рiчцi тоненький, так i зяє чорною прiрвою. Тому кожного разу, коли Олесь виходить з дому, мати наказує йому: Гляди ж, сину, рiчкою не йди. Там ще лiд молодий. Олесь смирно стоïть бiля порога, слухає. Вiн ще малий, головою ледь до клямки дiстає. Очi в нього чорнi, глибокi, як вода в затiнку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь свiт. Олесь любить зиму. Йому подобається робити першi протопти в заметах, знiмати снiговi очiпки з кiлкiв у тинах вони стають тодi голi та сором'язливi, як стриженi допризовники. Iще любить Олесь малювати на снiгу всяку всячину. Присяде навпочiпки й водить пальцем сюди, туди. Дивись, хата виходить, з бовдура дим валує, а на тину пiвень горланить, розчепiривши дзьоба ножицями. Олесь пхає закляклого пальця в рот i, гримаючи чобiтком об чобiток, милується своïм творiнням, аж доки хтось не гукне з двору: А чого ото ти, парубче, не йдеш до школи? Ось пiдожди, я матерi скажу! Олесь пiдскоче, як злякане пострiлом звiрятко, засмiється тоненько: гi-гi, i подасться в сосни. В бору снiгу мало. То там, то сям проглядає крiзь порошу трава з примерзлими до землi зеленими чубчиками, стримлять низенькi пеньки з жовтуватою, немов старий мед, смiлкою на зрiзах. Тихо навкруги й затишно. Тiльки часом шелесне по гiллi вальок снiгу, струшений вiтром з верховiття. Десь неподалiк чути: цюк-цюк-цюк, дятел порається. Олесь нахиляється, крекче, пильно мружить око. Пальтечко в нього товсте, а сам тонкий; важко нахилятись: дух спирає, пiд очима набряка, тому кожен сучок птицею вздрiвається. Аж он пiд старою сосною латка шишок рябiє. Ба! Ще одна впала. Ось де вiн, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться на косогiр. Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повiв гартованим дзьобом з боку в бiк i нацiлив його на Олеся: чого тобi тутечки? Здригнувся, хльоснув крилом по корi i зник, залишивши у вузенькому дуплi шишку. Олесь хотiв дiстати ïï i покуштувать, та передумав i притулився вухом до стовбура. Його ледве помiтно розгойдувало, пiд корою щось жалiбно скрипiло, а внизу пiд пiдошвами в Олеся ворушилось корiння помирає сосна... Олесь нагрiб чобiтками снiгу пiд окоренок, утрамбував його гарненько i, вирiшивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи. Ще здалеку побачив мiст з гатками по обидва боки. По той бiк мосту, через вигiн, червонiє крiзь бiле плетиво запорошених дерев цегляна школа. З бовдурiв дим угору тополиними стовпами. Повiтря пахне торф'яним духом i весняним випаром сирих вiльхових дров. Лiворуч вiд мосту чорнiють миï, виграючи на сонцi блискучими хвильками, там б'ють джерела; а праворуч, на мiлинi, де лiд мiцнiший, гасає ватага школярiв. Лiд гнеться, цьворохкає од берега до берега, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сiнi. З проломин цiвками цебенить вода i заливає плесо. Ей, Олесю! кличуть з гурту. Гайда з нами подушки гнуть! Навiщо лiд псуєте? у вiдповiдь Олесь. Вiн ще молодий. Дiтвора смiється: дивак. А Федько Тойкало розбишакувато вишкiрив зуби i, вказуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилась тоненькою: Бий зрадника! пiдскочив, тицьнув Олеся лiктем пiд скроню i зник помiж палями. Олесь згарячу нiяково посмiхнувся, поторкав мокрою рукавичкою тверду гулю пiд оком i, ковзаючись, побрiв до школи. Пiд ногами лагiдно, мов хмизок у лiсi, потрiскував лiд, а бiля ока щось обважнiло й сiпалось. Олесь лiг долiлиць, притиснув скроню до льоду i почав розглядати дно. Воно тьмарилось мулистим пилком, пускало бульбашки, котрi прилипали до криги — бiлi, круглi, як воляче око. Течiя розчiсувала зелений кушир, пряли тоненькими нiжками якiсь жучки, боком долаючи пружний струмiнь. I ввижається Олесевi маленька хата пiд кущем водяноï папоротi, а в тiй хатцi вiн бiля вiконця сидить, рибку стереже. Забажав — вийшов. Нiхто тебе не займе. Iди куди заманеться. Ось карасик пливе. Цап його за пiрце: Добридень, дядьку! Як поживаєте? Олесь солодко зойкає, щiльнiше припадає лобом до криги. Раптом помiж куширами промайнула чорна блискавиця i завмерла осторонь довгастою плямою. Олесь пiдповз ближче, пригледiвся й застогнав вiд подиву: щука! В зубах у неï тремтiла маленька плiточка. Пусти, видихнув Олесь i ляпнув долонею по льоду. Та щука й не поворухнулась. А плiтка зникла. Вiн пiдхопився на ноги i став гатить пiдбором в те мiсце, де стояла щука, аж доки пiд чоботом не хрокнула вода. Бiля школи теленькнув дзвоник, улiгся гамiр. А Олесь сидiв посеред рiчки поруч зеленоï, з ряскою, калюжi i плакав. Пiд мостом бився об палi вихор, згортав до купки сухий очеретяний лист i гнав його в берег. Олесь пiдвiвся, запхав книжки в пазуху i поплентався до школи. На першому уроцi було малювання. Старенька вчителька Матильда Петрiвна ходила помiж партами i, роблячи загадкове обличчя, повiльно говорила: А сьогоднi, дiти, ми будемо малювати... перегнiйний горщечок. Завдяки цим горщечкам передовi колгоспи нашоï краïни... Потiм вона дiстала з портфеля гирунчик i урочисто поставила на стiл. Дiти почали малювати, виводячи кожен своє: той жлуктичко, iнший ринку або макiтерку. I оскiльки дiрку в денцi нiяк було передати, то ïï чiпляли збоку. Олесь старанно скрипiв олiвцем i натхненно прицмакував. Коли ж учителька зупинилася бiля його парти, iз зошита на неï, презирливо примруживши око, дивився дятел: чого тобi тутечки? Олесю, адже я наказувала всiм малювати горщечок, суворо сказала Матильда Петрiвна. Ïй сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповiсть, тому й додала: Я поставлю тобi двiйку. У класi увiрвався гамiрець. Вiдмiнники дивилися на свого вчорашнього побратима спiвчутливо, а тi, хто вчився через пень-колоду, з радiстю чекали на те, що ïхнього полку прибуде. Олесь зiбрав книжки, вилiз з-за парти i рушив до дверей. Куди це ти? здивувалась учителька. Олесь похнюпився. Я так не xо'! Як це так? Гирунчика отого не хо' малювати. Чому? Дятла хочу... Доки Матильда Петрiвна думала про долю свого авторитету, Олесь вийшов у коридор, похапцем натяг пальтечко i опинився на ­анку.. . В шкiльному садку пурхали синички. В бур'янах вовтузились горобцi, скльовуючи реп'яшачi кiм'яхи. Десь у вiльхах по той бiк рiчки били пеньки: бух, бух. Дзень, сокира сприснула. Олесь уявив собi, як гарно зараз у лузi, i побiг у верболози. Там вiн блукав до самого вечора. Обмацував холоднi пташинi гнiзда, ïв мерзлу калину, доки не набив оскоми. Потiм шукав осиковi трухляки, ховав за пазуху i, нап'явши пальтечко на голову, дивився: свiтять чи не свiтять? У кущах, заплетених осокою, шарудiв вiтер, попискували мишi; а в березi терлись одна об одну вiльхи, сповнюючи луг тривожним стогоном. Сонце пробило у хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло на левади. Олесь радiсно мружився йому назустрiч, зводив очi до перенiсся, ловлячи золоту мушку на кiнчиковi носа. Надвечiр хмари опустилися нижче, а тополi над селом повищали i набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигiн i став чекати, доки випустять школярiв. Пiд тинами на колодках або просто навприсядки сидiли дядьки, смалили цигарки, гомонiли: Он бач: вiльха в лузi почорнiла... На вiдлигу, мабуть. Еге ж, риба в ятiр пiде... Бiля школи грюкнули дверi. Дiти товпами посунули по домiвках. Ще здалеку помiтивши дорослих, хлопчаки бокаса ходять один побiля одного, щоб поборотися. Дивись: зчепились, водяться, хекають, наслухаючи краєм вуха, що скажуть бiля тину. А там: Ач кий геройський парубок! А ото, мабуть, Наталчин, кажуть бiля тину, помiтивши Олеся. Ба яке смирне... Еге, воно якесь дивакувате... Слухає Олесь i не розумiє: хвалять його чи лають. На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало. На попоïж, сказав нiяковiючи i втиснув Олесевi в руку подавлений теплий пирiг. Бери, дурний, з м'ясом. Олесевi не хотiлось пирога, але вiн зрадiв примиренню i, щоб вiддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дiстаючи звiдти духмянi верчики хмелю, сухе листя рiзного карбування, плетене з прядива та волов'ячоï шерстi ремезяче гнiздо, схоже на башличок. Забейкався ти, сказав Федько i почав обминати Олесевi пальтечко. Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав вiд щиростi i солодкого почуття братерства. Вiн ухопив ремезяче гнiздо й обома руками подав його Федьковi. Той заховав подарунок пiд полу, пом'явся. А вчителька сердилась, як ти пiшов... ги-ги... страх! Потiм ударив себе книжками по гузенцю, крикнув: Гат-тя-вйо! i подався до рiчки трусити ятерi. В селi ледь вечорiє, а в соснi вже крони зiмкнуло пiтьмою. Олесь бiжить пiдтюпцем i раптом помiчає, що дерева теж бiжать, кружляють, ховаються одне за од ного, немов у жмурки грають. Олесь зупиняється i дерева завмирають. По той бiк сосни чути: сани скриплять, конi ширхають i голос дiда Прокопа: А но-но! Уздрiвши Олеся, дiд натягає вiжки. Сiдай, внуче, по солому поïдемо. Олесь радо вмощується, махає на коней: Гат-тя-вйо! А що, поставили п'ятiрку? питає Прокiп, вишкiряючи порожнi десна. Олесь сором'язливо ховає обличчя в рукав. Сьогоднi не ставили. Вчора тiльки. Поминули провалля, майже вщерть занесене снiгом. На рiллях цiлим хутором замаячили скирти. Но-ноу... стогне Прокiп i ворушить пужалном. Конi щулять вуха, зриваються бiгти. А сосни позаду вигойдують шу-шi-шi-i i конi зупиняються. Дiду, чого про мене кажуть дивак? Невстрiливий, значить. Дивний єси. Прокiп двома пальцями, як щипцями, ухопився за нiс i висякався так лунко, що аж конi побiгли. Хто ж ото таке патякає? спитав перегодом. Дядьки на вигонi. Ет, фармазони... Ти ïх не слухай. Помовчав. А далi: Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у землi порпаєшся. А треба в людях. Та отак побiля них, отак... Того лiктем, того почотом... Гульк уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш. О! Олесь винувато пiдсьорбує носом. Дiду, чому дятел шишки ïсть, а щука плiточок? А то вже хто якого порiддя. А я не забрав у дятла шишки, хвалиться Олесь. I вiрно. Навiщо вона здалась. Це як путнє щось побачиш дощечку, скажiмо, або гвiздочок тодi бери. Навiщо? Пригодиться. Коли набирали солому, дiд часто сповзав iз скирти, нанизував солому на рiжняки i гуцав так, що аж лiса скрипiла. Товчи, внучку, гнiти! хекав. А я ще якийсь навильник скину. I знову дерся на скирту. Спочатку Олесь надолужав, потiм заморився i сiв. Навiщо стiльки беремо? Як навiщо? озвався з пiтьми Прокiп. Це ж собi, а не тещi. Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Нi? Пiдростеш узнаєш. Клята баба. А якщо коням важко буде? своєï Олесь. Нiчого. Зате нам легко. Натопив i вилежуйся собi на печi. Ти вiдпочинь, а тодi ще пострибаєш. Воно ж таки груз. Повертались додому в темрявi. Лiпив мокрий снiг, припорошуючи бiлим конячi спини. Прокiп хльоскав батогом i лаявся. А Олесь сердито сопiв у нього над вухом i пiдбивав руку. Замахнеться Прокiп гарненько, цьвох i мимо. Не бий, благає Олесь. Бачиш: важко. Прокiп зiтхнув i, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся. Ось послухай, дурнику, що я тобi скажу. Слухай i на вус мотай. Тут, на землi, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть. Подався вперед i, обдаючи Олеся прiлим духом давно не митоï бороди, захарчав у саме вухо: Пойняв? Олесевi зробилося сумно. Закортiло швидше туди, в село, де снiг плете навколо електричних лiхтарiв густi рожевi сiтi, й привiтно свiтяться вiкна в хатках. Попереду бiлою стiною пiдвiвся бiр. Вiн уже не гув i не шикав на коней. Мовчить, тихо сказав Олесь. Снiгом забило, пояснив Прокiп. Вiтер гiлля не зрушить. Дома Олесь не став ждати, доки дiд з матiр'ю скидають солому, швиденько роздягся i полiз на пiч. Через деякий час у сiнях загримали чобiтьми, загомонiли. Ото ж я й кажу, говорив дiд, неглемедза вiн у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагонi... Потiм дiд увiйшов до хати, заглянув на пiч. Змерз, онучку? А ти ножки на черiнь, а зверху кухваєчкою... Олесь глибше зарився в подушку i тоненько заскiмлив. Прокiп пiдняв брови сторчака. Он диви, чого це вiн розприндився? Геть, не займайте його, сумно обiзвалася мати з хатини. Ïжте вже. А хiба я що? мимрив Прокiп. А йому нiчого такого й не казав... Вiн ïв швидко, винувато витрiщав очi, плямкав тихiше, нiж завжди, i губив крихти в бороду. Олесь непомiтно для себе заснув. А вночi крiзь сон благав матiр розповiсти казку про Iвасика-Телесика, злякано зойкав, коли вiдьма гризла дуба, i радо смiявся, коли гусиня взяла Iвасика на своï крилята. Вдосвiта знов загули на морозi сосни i закричали пiвнi на горищах. Народжувався новий день.
Дивак